Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному:
Славний добре знає,
Що не його люди люблять,
А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами
Вилив на забаву.
А молоді як зійдуться,
Та любо, та тихо,
Як у раї,— а дивишся:
Ворушиться лихо.
Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.
4 октября 1845,
Миргород
Філософсько-повчальна мініатюра про оманливість багатства й влади, де за зовнішнім блиском ховаються душевна порожнеча, страх і рабська залежність.
Написано 4 жовтня 1845 року в селі В'юнище під Переяславом під час плідного осіннього періоду творчості («Три літа»).
Шевченко в цей час багато подорожував українськими селами й панськими маєтками, маючи змогу порівняти духовний спокій простої людини із лицемірством і страхами магнатів.
Вірш увійшов до рукописної збірки «Три літа», репрезентуючи притчевий, сократичний напрям думки поета.
Короткий медитативний вірш у формі дидактичної притчі; чотиристопний хорей із суміжним і кільцевим римуванням.
Афористичний синтаксис, контрастне зіставлення багатого, знатного й простого смертного.
Поет застерігає людину від заздрості: багатство не купує ні спокою серця, ні щирої любові, а перетворює життя власника на вічний страх втрати й підозри.
Знатність і влада постають як ще важчий тягар, бо вельможа є першим невільником своїх амбіцій та царевої милості.
Істинне людське щастя полягає у внутрішній свободі, чистому сумлінні та скромному житті в гармонії з Богом і природою.
Теми: оманливість багатства · філософська притча · внутрішня свобода · заздрість і спокій · моральна чистота