Ой крикнули сірії гуси
Тарас Шевченко
Ой крикнули сірії гуси
В яру на ставу;
Стала слава на все село
Про тую вдову.
Не так слава, не так слава,
Як той поговір,
Що заїздив козак з Січі
До вдови на двір.
«Вечеряли у світлиці,
Мед-вино пили
І в кімнаті на кроваті
Спочити лягли».
Не минула слава тая,
Немарне пішла:
Удовиця у М’ясниці
Сина привела.
Вигодувала малого,
До школи дала.
А із школи його взявши,
Коня купила,
А коня йому купивши,
Сідельце сама
Самим шовком вишивала,
Златом окула,
Одягла його в червоний
В жупан дорогий,
Посадила на коника…
«Гляньте, вороги!
Подивітесь!» Та й повела
Коня вздовж села.
Та й привела до обозу;
В військо оддала…
А сама на прощу в Київ,
В черниці пішла.
Перша полонина 1849, Косарал
Про вірш
Фольклорно-символічна елегія про відліт сірих гусей над морем як вісник розлуки з матір'ю, наступу зими та життєвих негод.
Історія
Написано восени або на початку зими 1848 року на острові Косарал.
Шевченко спостерігав велетенські зграї перелітних птахів, які восени прямували через Аральське море на південь, що викликало в його душі нестерпний поклик до рідного краю.
Вірш увійшов до захалявної «Малої книжки» як зразок глибинного пташиного паралелізму в українському мелосі.
Форма
Традиційний коломийковий вірш-пісня з багатим орнітоморфним психологічним паралелізмом (птахи летять — козак плаче).
Тужливий пісенний лад із протяжними голосними, що імітують тривожний крик диких гусей над водою.
Як читати
Крик сірих гусей сповіщає настання холоду й криги, резонуючи з внутрішнім похолоданням у житті вигнанця.
Птахи мають крила й летять додому, тоді як людина прикута кайданами до мерзлого берега, приречена лише поглядом проводжати вільні зграї.
Шевченко через простий народний образ розкриває трагедію неволі, де навіть природний цикл пір року підкреслює безпорадність в'язня.
Теми: сірії гуси · відліт у вирій · психологічний паралелізм · туга за волею · розлука з матір'ю