Ой люлі, люлі, моя дитино,
Вдень і вночі.
Підеш, мій сину, по Україні,
Нас кленучи.
Сину мій, сину, не клени тата,
Не пом’яни.
Мене, прокляту, я твоя мати,
Мене клени.
Мене не стане, не йди меж люди,
Іди ти в гай;
Гай не спитає й бачить не буде,
Там і гуляй.
Найдеш у гаї тую калину,
То й пригорнись,
Бо я любила, моя дитино,
Її колись.
Як підеш в села, у тії хати,
То не журись.
А як побачиш з дітками матір,
То не дивись.
Друга половина 1848, Косарал
Трагічна колискова матері-покритки, сповнена нестерпного болю за долю позашлюбної дитини, приреченої на людську зневагу та сирітство.
Написано восени або взимку 1848 року під час зимівлі експедиції на острові Косарал. Шевченко записав твір у захалявну «Малу книжку» 1848 року.
Поет укотре звертається до наскрізної для своєї творчості теми материнства, покритки та страждань невинно скривджених дітей у патріархальному селі.
В умовах власної підневільної неволі поет відчував особливу солідарність із жінками-вигнанками, чиє становище в тогочасному суспільстві було не менш трагічним і беззахисним.
Стилізація під фольклорну колискову пісню з характерним зачином «Ой люлі, люлі...». Ритм базується на чотиристопному хореї з плавними пісенними паузами та дактилічними закінченнями, що відтворюють плавне погойдування колиски.
Композиція побудована у формі монологу-заповіту матері до сина, де пестливі інтонації різко перебиваються трагічними інвективами.
Колискова трансформується у зворушливе й страшне напучування сироті: мати благає дитину проклинати її саму, а не батька, який кинув їх на поталу долі.
Образ калини в гаю виступає єдиним чистим прихистком душі, осередком первісної дівочої чистоти й минулого кохання, протиставленим жорстокому селу.
Материнська засторога синові — не заглядати в хати, де матері пестять законних дітей, — передає невимовний біль людини, стигматизованої суспільною моралізаторською жорстокістю.
Теми: доля покритки · трагічна колискова · материнський біль · сирітство і самотність · калина як символ