Ой маю, маю я оченята…
Нікого, матінко, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!
Ой маю, маю і рученята…
Нікого, матінко, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!
Ой маю, маю і ноженята,
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!
10 іюня [1859], Пирятин
Прониклива лірична сповідь дівчини-сироти, чия врода й ясні очі не приносять щастя у світі соціальної нерівності та гіркої бідності.
Вірш написаний у травні 1859 року в Петербурзі напередодні довгоочікуваної третьої подорожі Шевченка в Україну.
Тема безталанного сирітства та нещасливого дівоцтва проходила крізь усю творчість поета, набуваючи в пізній період особливого драматизму й лаконізму.
Традиційний народнопісенний хореїчний ритм із парним римуванням, стилізований під монолог-плач.
Емоційна напруга створюється через контраст між переліком зовнішніх дівочих чеснот (очі, брови, стан) та відсутністю долі й майна.
Героїня з гіркотою констатує, що дівоча краса сама по собі безсила проти соціальних забобонів: багаті парубки шукають посагу, а бідність стає вироком.
Шевченко показує моральну глибину простої селянки, яка відмовляється продавати своє почуття заради вигідного шлюбу.
Вірш пронизаний глибоким співчуттям до жіночої недолі у світі, де матеріальний розрахунок нівечить найчистіші душевні пориви.
Теми: доля безпосажниці · дівоча краса і бідність · сирітська туга · фольклорні мотиви · соціальна нерівність