«Он чого ти почорніло,
Зеленеє поле?»
«Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та те мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати».
Друга половина 1848, Косарал
Драматичний діалог поета з Берестецьким полем: скорботний реквієм по полеглих лицарях-запорожцях і гіркий докір поневоленим нащадкам.
Створено в другій половині 1848 року на острові Косарал. Восени 1846 року за дорученням Київської археографічної комісії Шевченко відвідав містечко Берестечко на Волині та поле Берестецької битви 1651 року.
Особисті враження від огляду історичного місця поразки козацького війська Богдана Хмельницького через зраду кримського хана лягли в основу цього твору.
У роки заслання рефлексія над історичними поразками козацтва стала для поета способом осмислення причин сучасного покріпачення України.
Діалогічна побудова: лаконічне тривожне запитання автора («Он чого ти почорніло, зеленеє поле?») і розгорнута монологічна відповідь персоніфікованого поля.
Віршовий розмір — коломийковий вірш із цезурою (поєднання чотири- та тристопного хорея), характерний для українських історичних дум та балад.
Почорніле поле виступає живою пам'яттю нації. Воно вкрите кістками запорожців, які полягли за «вольную волю», і чорнота землі стає символом пролитої жертовної крові.
Зловісний образ гайвороння, що викльовує козацькі очі, але гидує помертвілим трупом, підсилює відчуття непоправної катастрофи духу.
Фінал вірша переходить у безжальний вирок нащадкам: поле знову буятиме весняною зеленню, тоді як раби ніколи не здобудуть волі, бо змирилися з долею й мовчки орють рідну землю під панським батогом.
Теми: Берестецька битва · козацька звитяга · почорніле поле · втрачена воля · докір рабам-нащадкам