Перебендя

Тарас Шевченко

Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню сіромаха
І днює й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі, заспіває:
“Ой не шуми, луже!”
Заспіває та й згадає,
Що він сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Ч а л о г о-
На Г о р л и ц ю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
С е р б и н а, Ш и н к а р к у
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім —У г а ю;
На базарі — про Л а з а р я,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть…
Послуха, повіє…
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Його на сім світі ніхто не прийма.
Один він між ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля,—
На божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
“Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!”:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.

1839, С.-Петербург

Про вірш

Романтична сповідь про трагічну самотність мандрівного сліпого співця, який для людей виспівує жарти, а наодинці веде містичний діалог із Богом і всесвітом.

Історія

Створено 1839 року в Петербурзі; поет присвятив твір Євгену Гребінці, своєму землякові й щирому наставнику в столичних літературних колах.

Увійшов до дебютного «Кобзаря» 1840 року як своєрідне естетичне кредо самого Шевченка щодо двоїстості становища народного поета в суспільстві.

Твір відображає ранні роздуми автора про месіанську місію митця, котрий змушений підлаштовуватися під очікування юрби, приховуючи справжню глибину свого духовного зору.

Форма

Ліро-епічна поема з різноманітною строфічною та ритмічною організацією: від легкого танцювального пісенного ладу до поважного глибокого ямба філософських медитацій.

Виразна градація композиції: побутовий план спілкування з громадою протиставляється сакральному сходженню на могилу в безмежному степу.

Як читати

Перебендя — архетипний образ народного генія, який тонко відчуває потреби слухачів (дівчатам співає про любов, козакам — про Січ), але залишається незбагненним для обивателів.

Степ і могила виступають як храм просто неба, де кобзар розмовляє із сонцем, вітром і зорями. Ця самотність є платою за пророчий дар і здатність чути голос Всевишнього.

Шевченко стверджує сакральну природу творчості: поет не має права відкривати своє замучене серце байдужому натовпу, бо люди глузуватимуть із того, що виходить за межі їхнього прагматичного світу.

Теми: покликання поета · самотність митця · образ кобзаря · романтичне пророцтво · діалог з вічністю · народ і геній

Усі поети