По улиці вітер віє
Та сніг замітає.
По улиці попідтинню
Вдова шкандибає
Під дзвіницю, сердешная,
Руки простягати
До тих самих, до багатих,
Що сина в солдати
Позаторік заголили.
А думала жити…
Хоч на старість у невістки
В добрі одпочити.
Не довелось. Виблагала
Тую копійчину…
Та пречистій поставила
Свічечку за сина.
Друга половина 1848, Косарал
Пронизлива соціально-побутова картина зимового села: хуга замітає вдову й сиріт під тином, викриваючи людську байдужість і жорстокість світу.
Створено на Косаралі 1848 року під час лютої азійської зими, яка оживила в пам'яті поета страхітливі спогади про зимові злидні українського села.
Тема замерзання жебраків і сиріт під чужими вікнами була гіркою повсякденністю миколаївської кріпацької дійсності.
Коломийковий вірш із повільним, протяжним ритмом; широке застосування алітерацій свистячих звуків, що передають завірюху й завивання вітру.
Зоровий контраст між теплою хатою заможних сусідів і смертельним холодом вулиці під тином.
Зимовий вітер і сніг постають символом соціальної стихії, що нещадно добиває найслабших — вдову та її беззахисних дітей.
Шевченко звинувачує суспільство в черствості: люди моляться в теплих світлицях, не помічаючи, як поруч замерзає жива людська душа.
Твір пройнятий глибоким євангельським співчуттям до бідних і звучить як безмовний докір безсердечному світові.
Теми: соціальні злидні · доля вдови та сиріт · зимова завірюха · людська байдужість · християнське співчуття