Туман, туман долиною,
Добре жити з родиною.
А ще лучче за горою
З дружиною молодою.
Ой піду я темним гаєм,
Дружиноньки пошукаю.
«Де ти? Де ти, озовися!
Прийди, серце, пригорнися.
Нумо, серце, лицятися
Та поїдем вінчатися,
Щоб не знали батько й мати,
Де ми будем ночувати».
Одружилась, заховалась,
Бодай була не кохалась.
Легше було б самій жити,
Як з тобою в світі битись.
Друга половина 1848, Косарал
Фольклорно-елегійна пісня про оману дівочого кохання та нещасливе подружнє життя без згоди родини.
Написано наприкінці 1848 року під час зимівлі на Косаралі й занесено до другого зошита захалявної «Малої книжки».
Перебуваючи в повній ізоляції від рідної стихії, Шевченко часто відновлював у пам'яті скарби українського дівочого та весільного фольклору, створюючи на їх основі авторські пісні.
Твір відбиває глибоке розуміння поетом драми української дівчини, чий самостійний порив до шлюбу часто обертався домашнім пеклом.
Традиційний народнопісенний чотиристопний хорей із суміжним римуванням. Ритміка наслідує мотив українських жіночих ліричних балад про заміжжя.
Вірш розвивається від мажорного весільного очікування до різкого мінорного спаду в останніх рядках.
Початковий образ туману в долині символізує душевну непевність, серпанок ілюзій і сліпоту першого кохання.
Романтичний порив утекти з милим «за гору», повінчатися потай від батьків виявляється фатальною помилкою: романтика розбивається об щоденну гризню й нужду.
Фінальний висновок («Легше було б самій жити, як з тобою в світі битись») звучить як тверезий і гіркий підсумок розчарованої жіночої долі.
Теми: дівоча доля · нещасливий шлюб · родинний розлад · фольклорні мотиви · гірке розчарування