Якби ви знали, паничі

Тарас Шевченко

Якби ви знали, паничі, **
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще… ні, не знаю,
А так здається… сам єси…
(Бо без твоєї, боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі єдиному святому
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

** Якби ви знали, паничі, (“Кобзар”, Київ, видавничий центр “Просвіта”)

Перша половина 1850. Оренбург

Про вірш

Гнівний громадянський маніфест проти дворянської романтизації кріпосного села: викриття фальшивої ідилії та розкриття страшного селянського пекла.

Історія

Написано на початку 1850 року в Оренбурзі. Вірш став відповіддю панським поетам і поміщикам-лібералам, які вихваляли «патріархальне сільське щастя» та мальовничі селянські хатки під соломою.

Шевченко згадує власне дитинство в Кирилівці: виснажливу панщину батька, ранню смерть матері та сестер, що посивіли в наймах.

Твір увійшов до «Малої книжки» і є однією з найпотужніших антикріпосницьких інвектив у світовій літературі.

Форма

Громадянсько-викривальна інвектива з яскравими автобіографічними елементами, написана карбованим чотиристопним ямбом.

Нещадний сатиричний сарказм, контраст естетизованого міфу («рай») і страшної правди («пекло»), вибуховий полемічний пафос.

Як читати

Шевченко різко зриває романтичну полуду з очей панів: біленька хата під кучерявим садом — це насправді катівня, де люди плачуть живучи, де немовлят кидають на сонці, а дівчат знеславлюють пани.

Автобіографічна розповідь про загибель власної родини надає віршеві документальної сили й непідробного болю.

Поет доходить до відчайдушного вигуку, заперечуючи присутність Бога там, де царює кріпацтво, закликаючи народ до повстання проти панського раю на людській крові.

Теми: антикріпосницька інвектива · правда про село · руйнування панської ідилії · трагедія власної родини · соціальний бунт

Усі поети