Закувала зозуленька
В зеленому гаї,
Заплакала дівчинонька —
Дружини немає.
А дівочі молодії
Веселії літа,
Як квіточки за водою,
Пливуть з сього світа.
Якби були батько, мати
Та були б багаті,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою
Отак і загину,
Дівуючи в самотині,
Де-небудь під тином.
Друга половина 1848, Косарал
Класична народнопісенна елегія: кування зозулі в зеленому гаю як провісник розлуки та безкінечного плачу дівчини за милим, забраним у рекрути.
Створено на Косаралі 1848 року; рекрутські побори царського уряду були справжньою трагедією для українського села, адже солдатська служба тривала чверть століття.
Шевченко сам служив у батальйоні серед таких же відірваних від родин українських рекрутів і щодня бачив їхню безмовну тугу.
Коломийковий вірш із характерним фольклорним паралелізмом: природне явище (кування зозулі) віддзеркалює людську драму (плач дівчини).
Мелодійність, плачність і наспівність досягаються плавним ритмом і традиційною пісенною символікою.
Зозуля в українському фольклорі — вісниця розлуки, самотності й фатального відліку нещасливих літ.
Рекрутчина постає як безповоротна смерть за життя: хлопець іде у царське військо без надії повернутися живим до рідного гаю.
Шевченко підносить особисту драму розлучених закоханих до рівня загальнонаціонального горя поневоленої України.
Теми: рекрутчина і солдатчина · образ зозулі-вісниці · трагедія розлуки · фольклорний паралелізм · плач нареченої