Океан

Василь Барка

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.

Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля — як не стали ще подружжя —
вже океаном розвела…

Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?

Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан — мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в’яже,
де я до тебе не прийду…

де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, —
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.

Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.

І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають.
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і гаю.

І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть —
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.

Стань, ясна ясочко і цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.

Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою.
Над клавішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю.

І музиці, мов кров — живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де розпал і несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами.

І день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає,
І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.

Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
черпнуло з вихору в долоню.
За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну.

Бо незабудками відкриє радість, леле!
твоя над берегами тучі,
і, як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.

Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно.
Від хвилі шепоти навкруг не втануть;
що люба кличе на вино.

Як трепет океану, вся спромога
пісенна — від грудей, що з горя
вже кров’ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.

І на вуста нам свіжість несказанна,
бо квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівши сизокриле сонце.

Це все — не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.

Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! — все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.

Про вірш

Епічно-містичний гімн нерозділеному в просторі, але вічно єднаному в Богові коханню крізь розбурхані безодні океану, розлуки та всесвітнього болю.

Історія

Вірш є титульним і концептуальним осердям поетичної збірки «Океан» (ч. 1: «Трояндний роман», 1953). Книга постала з глибокої особистої трагедії поета — насильницького відриву від дружини та родини, яку поглинула залізна завіса радянського тоталітаризму, а також із досвіду подолання фізичного Атлантичного океану під час еміграції до Нового Світу.

У творчій еволюції Василя Барки цей твір фіксує перехід від земної петрарківської лірики до найвищих щаблів софійної любові, де кохана жінка осмислюється як світлоносна ікона, а сам океан стає духовною безоднею розлуки, молитви і жертовного оновлення душі.

Форма

Вірш укладено у строфічно неперервну, псаломну кантилену з перехресним дактилічним і жіночим римуванням, розгорнуту на базі гнучкого ямбічного та амфібрахічного руху. Внутрішній синтаксис визначається бароковою експресією, анафорами та тире, що фіксують переривчастість схвильованого дихання.

Багатство звукопису спирається на плетива плавних та сонорних звуків («р», «л», «н»), що відтворюють безперервний гул океанських валів, сплеск морської піни та органні акорди морської стихії («над клавішами підкидає руки»).

Як читати

Океан у вірші постає універсальним символом: це водночас географічна прірва між вигнанцем і рідною землею, океан буття, що вирує нещастями, і велетенське органне серце поета, розірване бідою. Природні стихії антропоморфізуються — вода веде «левами», а вітер грає на клавішах хвиль трагедію розлуки.

Образ коханої («ясна ясочко і цвітко вишні») зберігає чистоту первозданного раю українського саду, контрастуючи з холодною соленою безоднею. Кохання проголошується священною трояндовою благодаттю («це все — не гріх, трояндне від любови»), здатною перемогти відчай, очистити людину і піднести її скорботу до престолу Господнього.

Теми: трагедія розлуки · сакральне кохання · океан як символ буття · тужне вигнання · молитовна надія

Усі поети