Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім — ялину, кору здерши.
Кору — збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.
При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер’я.
З кожною грозою судьби дужчі —
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний — на вихід звідси.
Вірш-медитація над неминучим судом буття, де раптова катастрофа природи — розщеплена блискавкою царствена ялина — постає як вищий есхатологічний знак крихкості земних пишнот і невідворотного фіналу людського існування.
Поезія постає у річищі зрілої філософсько-релігійної лірики Василя Барки періоду еміграції (Хаяттсвілл, «Глен Спей»). Творчість Барки цього часу позначена глибоким містицизмом, апокаліптичними передчуттями та безперервним богословським діалогом про кінець земного часу, спокуту й остаточний розрахунок душі перед Творцем.
Твір органічно продовжує мотивно-образну систему монументальної ліричної містерії «Океан» (зокрема її частин «Трояндний роман» та «Псаломник»), де природні стихії — гроза, грім, падіння дерев, подих осені — інтерпретуються не в пейзажно-імпресіоністичному ключі, а як священні єрогліфи долі й Божої присутності в космосі.
Для Барки, який пережив Голодомор 1932—1933 років, німецьку окупацію та повоєнне вигнання, мотив суду позбавлений особистої помсти («Я нікому не суддя!»): він цілковито перенесений у трансцендентну площину провидіння, де кожна світова катастрофа розкриває марність людських гординь.
Твір записано суцільним астрофічним потоком («прозиметричний» або компаративно згущений віршовий запис, характерний для експериментів Барки з біблійним віршем), однак метрично він спирається на внутрішньо ритмізовану основу із переважанням тристопного й чотиристопного хорея з пірихіями та дактилічними клаузулами, що уподібнює його звучання до літургійного речитативу.
Евфонія вірша насичена колючими звуковими зближеннями, густим звукописом (алітерації на [р], [з], [д], [ж]: «розтріски корона зверглась», «пробудну звістку про пишноти втратні»), що відтворює акустику громового розколу деревини, крапель дощу та шелесту опалої кори.
Центральною подійною метафорою виступає розтрощення громом царственої ялини коло вежі. Здерта кора, уподібнена до «згуби царської парчі на трави», переростає у містичний знак: літери природної катастрофи пропонують людині прочитати «пробудну звістку про пишноти втратні». Матеріальна пишність світу деконструюється блискавкою, оголюючи «шумке мізер’я» будь-якої земної корони перед вічністю.
Образний лад насичений синестетичними зіставленнями («краплиста вага», «з ноток вимовляй терпкою згадку»), де акустичні та візуальні враження змикаються у герменевтичний акт пізнання. Кожна гроза поглиблює трансцендентну свідомість героя, навчаючи його «про вічні звіти» — майбутній суд совісті й духу.
У фіналі виникає вражаючий образ-символ переходу: персоніфікована Осінь, яка «дожида» і вручає «квиток огняний — на вихід звідси». Огняний квиток синтезує вогонь громовиці, багрянець осіннього листя та очисний полумінь есхатологічного спалення, що позначає перехід смертної людини у позачасове буття.
Теми: есхатологія і суд совісті · крихкість земної величі · знаки провидіння в природі · філософія смерті й переходу · християнське смирення