“Чорні від страждання мої ночі…”
Василь Симоненко
Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук —
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!
Про вірш
Трагічна передсмертна сповідь поета, в якій нестерпний фізичний біль і морок страждань розсіюються рятівним світлом коханих очей.
Історія
Один із останніх віршів Василя Симоненка, написаний у палаті Черкаської обласної лікарні восени 1963 року, коли поет згасав від раку нирок після жорстокого побиття радянськими міліціонерами.
Твір зафіксував неймовірну мужність молодого митця, який перед лицем неминучої смерті не впав у відчай, а продовжував оспівувати любов.
Рукопис вірша зберігався друзями поета і став пронизливим документом висоти людського духу в українській літературі.
Форма
Чотиристопний ямб із глибокими скорботними паузами та монолітними римами; разючий контраст колористики (чорні ночі — білі дні скорботи).
Стримана сповідальна форма без жодного натяку на саможаління чи нарікання на долю.
Як читати
«Чорні від страждання ночі» передають жорстоку реальність фізичної агонії, в якій перебувало тіло поета в останні місяці життя.
Порятунком від мороку стає спогад про «свавільні, жадібні, глибокі очі» коханої, які дарували йому творчу снагу і зв'язок зі світом живих.
Вірш стверджує абсолютну перемогу любові над смертю: поки серце здатне відгукуватися на красу іншої людини, дух залишається нескореним.
Теми: передсмертна лірика · страждання і мужність · рятівна сила кохання · очі коханої · перемога духу над смертю