Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай його земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
Піднесена патріотична сповідь-клятва, в якій любов до рідної землі постає джерелом морального очищення, духовної сили та творчого натхнення.
Вірш написаний у період активної літературної праці поета й увійшов до збірки «Тиша і грім» як один із її ідейних стрижнів.
Для Симоненка зв'язок із рідною землею мав сакральний, майже містичний характер: це було джерело його безкомпромісної совісті та любові до простого народу.
Твір став естетичним кредо поета, що відкидав будь-яке зарозуміле естетство на користь служіння рідному краєві.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим; піднесена урочиста інтонація щирого синівського звертання.
Емоційна градація від особистого інтимного почуття до високого громадянського ствердження спільності долі з Батьківщиною.
Формула «Земле рідна! Мозок мій світліє...» засвідчує, що контакт із рідною землею очищає думку поета від усього суєтного, наносного й фальшивого.
Ліричний герой бачить сенс свого буття в тому, щоб його особисті сподівання розчинилися у великих мріях і трудах рідного народу.
Твір стверджує нерозривну єдність інтелектуального пориву й національного ґрунту, без якого неможлива жодна справжня творчість.
Теми: любов до рідної землі · очищення помислів · синівська вірність · єдність із народом · громадянське покликання