Осінь усміхається...
Євген Гуцало
Осінь усміхається, зітхає,
Золотом стіка додолу клен.
Сутінками року називають
Місяць листопад іще здавен.
Красне літо в вирій відлетіло,
Мов його ніколи й не було,
І вода у річці потемніла,
Ніби чорне ворона крило.
Сойка-непосида метушиться,
Дбає про запаси для зими:
Під коріння, в мох, в опале листя
Все хова й хова свої корми.
Де озоном в хащах лісу віє,
Де струмить по стовбурах смола,
Вже шишкар сосновий червоніє
І шишкар ялиновий пала.
А калина — у дозрілих гронах,
А калина — вся у снігурах,
Мов окропом бризкає червоним,
Барвами окриленими гра.
Дуб стоїть, як витязь древньоруський
У шоломі — і вартує шлях...
Скоро, скоро перелітні гуси
Нам притягнуть зиму на хвостах.
Вечоріє сонце непривітне,
Опливає воском, як свіча...
Скоро, скоро осінь перелітна
Зиму перелітну постріча...
Про вірш
Елегійний пейзажний етюд розгортає панораму згасання осені на порозі зими, де світла меланхолія природи поєднується з відчуттям невблаганного коловороту буття та космічної гармонії життєвого циклу.
Історія
Вірш репрезентує пейзажну та дитячу лірику Євгена Гуцала — шістдесятника, чия поетична творчість другої половини ХХ століття вирізняється тонким імпресіонізмом, пантеїстичним відчуттям природи та увагою до найтонших порухів природного світу. Твір входить до циклу сезонних пейзажних замальовок поета, де осіннє згасання змальовується не як трагедія, а як закономірний, тихий і сповнений гідності перехід до зимового сну.
Для творчості Гуцала характерне поєднання фольклорного архетипного сприйняття часу із чуттєвою деталлю повсякдення українського Полісся чи Поділля, завдяки чому пейзаж набуває водночас пластичної предметності та міфопоетичної глибини.
Форма
Твір становить астрофічну або полістрофічну віршову структуру (катрени з перехресним римуванням АbАb, де чергуються жіночі та чоловічі клаузули), написану переважно чотиристопним ямбом із пірихіями. Ритміка плавна, спокійна, що увиразнює споглядальну інтонацію ліричного роздуму.
Інтонаційно-мелодійний лад поезії формується чергуванням панорамних статичних візій і динамічних мікрообразів, підсилених повторами («Скоро, скоро...»), анафоричними зачинами («Де озоном...», «А калина...») та фінальним елегійним уповільненням із трикрапками.
Як читати
Образна система побудована на вишуканому колоризмі та персоніфікації: осінь постає одухотвореною істотою («усміхається, зітхає»), клен плавить золото, а калина виступає архетипним символом вітальності й невгасимого життя на тлі загального засинання. Особливої монументальності образу лісу надає порівняння дуба з «витязем древньоруським у шоломі», що вносить у натурфілософський ландшафт вимір історичної пам'яті та стійкості.
Екзистенційний підтекст вірша криється в усвідомленні швидкоплинності часу та неминучості в'янення («Красне літо в вирій відлетіло, / Мов його ніколи й не було»). Потемніння води, уподібнене воронячому крилу, і сонце, що «опливає воском, як свіча», посилюють танатологічні мотиви природи, які, проте, врівноважуються працелюбною сойкою та палаючими шишкарями, котрі готуються зустріти холод.
Художня виразність досягається синестезією й звукописом (алітерація сонорних і глухих свистячих /с/, /ш/, /х/), що передають шурхіт опалого листя та подих морозного вітру, а народний фразеологічний образ «притягнуть зиму на хвостах» надає фіналу виразної автентичної колоритності.
Теми: пейзажна лірика · персоніфікація природи · плинність часу · гармонія макро- і мікрокосму · зміна пір року