Журавлі високі пролітають,
ледве видно птахів із землі.
Журавлів я з вирію стрічаю
і прошу перо у журавлів.
Ставши над Дніпром зеленооким,
ставши над усміхненим Дніпром,
я прошу перо у них високе,
піднебесне в них прошу перо
Хай з небес перо високе кинуть,
хай мене благословлять крилом,
щоб писалось слово журавлине
журавлиним з вирію пером.
Щоб воно до вирію літало,
журавлиний звідало політ,
та завжди із вирію вертало
до святої отчої землі…
Натхненна поетична медитація-молитва про пошук високого творчого покликання, нерозривність мистецького слова з небесною чистотою та вічну вірність рідній землі. Твір пройнятий світлим елегійним пафосом, побожним трепетом перед величчю природи та глибоким патріотичним чуттям.
Поезія належить до зрілої ліричної спадщини Євгена Гуцала, який поруч із витонченою новелістикою залишив самобутній поетичний доробок (зокрема збірки «Пижмо», «Час і простір», «Живемо на землі»). Твір органічно вписується в неоромантичну традицію шістдесятництва з її культом сакралізації рідного простору, очищення поетичного слова та подолання задушливих ідеологічних рамок через звернення до вічних архетипів буття.
Мотив журавлиного ключа як провідника національної пам'яті й туги за рідним краєм тісно пов'язаний із класичною українською ліричною традицією (від Б. Лепкого до сучасників Гуцала), проте тут він набуває першочергово метапоетичного значення — як благословення на чесну й високу творчість.
Вірш написано чотиристопним ямбом із пірихіями, що надає звучанню пісенної плавності, широти та розміреності, уподібненої до неквапливого змаху пташиного крила. Строфічна організація тяжіє до катренів із перехресним римуванням (абаб), де поєднуються жіночі та чоловічі клаузули з багатими асонансними співзвуччями.
Ритмомелодика підпорядкована інтонації заклику-благання: монотонний зачин переростає у висхідну градацію з анафоричними повторами дієслівних форм («ставши над...», «хай...», «щоб...»), сягаючи філософсько-патетичного апогею у фінальній коді.
Образна система побудована на взаємодії двох ключових просторових вертикалей: сакрального земного локусу («зеленоокий усміхнений Дніпро», «свята отча земля») та піднебесного безмежжя («високі журавлі», «вирій»). Архетип пташиного пера постає метафорою поетичного дару й інструменту істини: ліричний герой прагне писати лише тим словом, яке освячене небесною висотою та випробуване далеким польотом.
Філософський зміст твору розгортається довкола онтології творчості: справжнє художнє слово мусить сягати трансцендентних вимірів («до вирію літало»), але його конечне призначення й моральний обов'язок — завжди повертатися до витоків, служачи рідному народові та батьківщині. Відбувається духовна ініціація ліричного суб'єкта, який із простого споглядача стає спадкоємцем сакральної пісенної традиції.
Поетика мініатюри насичена вишуканим звукописом (алітерації плавних сонорних «р», «л», «н»), що відтворює шелест крил і плин дніпрових вод, а колористичний епітет «зеленоокий Дніпро» підкреслює одухотвореність і пантеїстичну теплоту українського ландшафту.
Теми: покликання митця · метапоезія · образ Дніпра · любов до батьківщини · журавлиний мотив · духовне коріння