Зяблик
Тихий, здається, був у нашій школі Юрко Зяблик. Невисокий, довгоносий, мав дівочий голос, ходив так, наче завжди під ногами не земля, а драглиста хитавиця. Уроки іноді готував
— іноді не готував, іноді приходив до школи вчасно — іноді запізнювався. З весною траплялось, що не тільки на заняття не приходив, а й з дому пропадав. По кілька днів десь никає, а потім з'являється — виморений, спокійний, на запитання — де бував і що бачив? — не відповідає, а тільки губи ледь-ледь кривить.
— Ні, ти не криви губи,— насідала класний керівник.— Ти признайся, де пропадав.
— Я не пропадав,— обзивається Зяблик.
— А де ти був?
— А я до свого діда ходив,— незворушно відповідав Зяблик. І нарешті, брався розказувати: — Прийшов до діда, а він із лежанки не встає. Геть зовсім ослаб, що й не ворухнеться. То я водою поїв.
У класі сміються. Роздратована вчителька питає:
— А хіба в нього баби немає?
— Яка вже та баба!..— дуже серйозно, по-дорослому каже Зяблик і байдуже махає рукою,— Ту бабу теж треба поїти.
Знову сміються. Зяблик здивовано позирає на товаришів
— чого ви, мовляв, регочете, адже все це я розказую серйозно. І такий він щиросердний у здивуванні, що вчителька лагіднішає і ні з уроку не виганяє, ні по матір не посилає.
Якось прийшов Зяблик до класу з граком за пазухою. Навіть не з граком, а з маленьким граченятком. Одігрівав його за пазухою, поки вчителька звернула на нього увагу.
— Чого ти чухаєшся, Зяблик? — мовила до нього.
Учні, наперед знаючи, що відбудеться цікава розмова, вже почали осміхатись.
— А я не чухаюся,— заперечив Зяблик.
— Що ж ти робиш?
— Граченя тримаю.
— Яке граченя? Звідки воно в тебе? Навіщо приніс?
— Воно з гнізда випало, то я підібрав, щоб машина не наїхала чи корова не наступила.
— Отак і сидітимеш на уроці?
— А що, сидітиму...
— Іди й викинь, я хочу проводити уроки не з граченятами, а з дітьми.
Зяблик вийшов із класу і більше не повернувся. Коли давали додому вивчити вірш, то Зяблик майже ніколи нічого не міг вивчити. Виходив до дошки і мовчав.
— Ти чого мовчиш? — запитувала вчителька.
— Я згадую,— спокійно відповідав Зяблик
— Ну, згадуй,— дозволяла вчителька, знизуючи плечима. А по хвилі: — То що, згадав?
Євген Гуцало — Співуча колиска з верболозу Євген Гуцало — Полювання з гончим псом Євген Гуцало — Білий-білий Ще 147 творів → Біографія Євгена Гуцала
Зяблик неприродно голосно, майже викрикуючи, починав декламувати, проте збивався на п'ятому чи шостому слові. Збившись, блукав очима по стелі, по підлозі, наче там намагався прочитати потрібний текст.
— Чого ти мовчиш?
— А я згадую,— знову повторював Зяблик
— Сідай на місце, ти нічого не вивчив.
— Неправда! — ображеним грубим голосом одказував Зяблик. І знову згадував одне чи двоє слів із вірша. Якщо в учительки вистачало терпіння, Зябликові вдавалось-таки згадати весь вірш до кінця. Але найчастіше Юрко все-таки одержував двійку.
Так от подія, що прогриміла на весь район і навіть на всю область, у нашій школі трапилася, і саме з Юрком Зябликом. Одного разу після уроків зібрався гурт учнів молодших класів, і пішли вони не додому, а до річки. Провесіння пора стояла, верби вже починали зеленіти довгими хвилястими косами, а на голому вітті кленів рясний брунатний цвіт затемнів. Спершу діти никали чередою з горба на горб, просто на воду дивилися, далі в небо задирали голови — чи побачать прилітних птахів.
(Згодом так і запротокольовано в документах: ходили над річкою і в воду дивилися, а також у небо — чи не летять гуси або журавлі.)
Річка вже кілька тижнів як вивільнилася від криги, повінь спала, і текла вода в піщаних берегах не дуже весело й швидко. На тому місці, де влітку видовжувалася коса, порався біля човна дядько Родіон, знаний у селі як п'яниця й забіяка. Дядько Род іон хотів, либонь, переправитися на той бік, але побоювався — ніхто ще не плавав, та й течія швидка. Всі діти стовпились біля човна.
— Що, дядьку, пливти хочете? — поспитав Зяблик. Родіон глипнув на нього сердито, ніби образили його, і
буркнув:
— А ти що — спрос?
— Я не спрос,— розважливо відказав Зяблик, а всі діти засміялись.— Я лише так.
— А не спрос, то не сунь свій нос,— знову буркнув дядько. Діти ще зареготали. Зяблик обійшов навколо човна, копнув
у кількох місцях черевиком і МОВИВ:
— О, хіба човен? Він же зовсім розсохся, візьмете й потонете, тільки булькне.
Родіон дивився на нього, як на прояву.
— Ти чого по човну стукаєш?
— Я лише так,— іще розважливіше зажеречив Зяблик.— Я кажу те, що є.
— А хто тебе просить?
— Хіба треба просити?
(Згодом діти всю цю незначну розмову пригадували слово в слово, ніби то могло мати велике значення.)
— Ану забирайся звідси!
— Хіба це ваша річка чи пісок? — слушно заперечив Зяблик.
— Дивись, ти у мене добалакаєшся,— пробурчав Родіон. Невдовзі діти стояли на березі й стежили, як він
переправляється. Човен швидко зносило, дядько силкувався гребти веслом, проте марно. Посеред річки обернувся до дітей і погрозливо помахав кулаком.
— Собі самому! — крикнув Зяблик, але той, либонь, не почув.
Коли дядько дістався протилежного берега, вони затіяли гру в війну. Спершу просто бігали одне за одним, боролися, качались по землі, а далі надумали розділитись на дві ватаги, й неодмінно так, щоб ув одній ватазі був Гітлер. Звісно, всі відмовлялись, бо кому ж хочеться!
— От які ви! — дратувався Зяблик— Це ж не назавжди бути за Гітлера. Пограємось — і край!
Охочий не знаходився. Врешті, сказали Зябликові:
— Сам будь, коли такий розумний.
— То й буду,— згодився той.— Начуватиметесь у мене. Рятуватиметесь, хто зможе, а хто не втече — пощади не матиме.
Повиламували дрючки і строчили з тих дрючків, наче з кулеметів. Такий крик і тріскотнява стояли в березі, наче розпочалася справжня війна. Звичайно, "гітлерівці" на початку гри наступали. Вони, пострілюючи з дрючків, перебігали від куща до куща, і коли вважалося, що вони когось убили, то убитий мусив лежати й не зводитись із землі. Згодом убиті всі позбиралися на кручі й чекали, що ж далі.
У Гітлера, чи то в його поплічників, знайшлися сірники, й тепер вони не просто воювали, а спалювали міста і села. Тобто збирали в купи очерет, суччя всяке, галуззя — й підпалювали. Скоро по всенькому березі тремтіли високі дими, все заслано сивими пасмами, і в тій заволоці війна точилася ще цікавіша й ще запекліша. "Гітлерівці" скаженіли, не милуючи нічого живого.
Та історію не повернеш назад, і після Сталінграда довелось їм одступати. Покотилися назад, котились довго, й було їм важко, бо навіть недавно повбивані ожили й стали мстити. Потім усі гуртом накинулися на Гітлера, схопили за руки та за ноги і, дружно прокричавши "ура!", проголосили перемогу.
— А тепер,—міцно тримаючи мокрого й брудного Зяблика, стали вирішувати,— поквитаємося з ним за злочини!
— За кров народу! — кричали.
— За сльози матерів! —Ура!
— За вдів і сиріт!
— Ура!
— За землю рідну!
— Ура!
Отак, оточивши Зяблика, вичитували йому всі кривди, заподіяні гітлерівцями, звинувачували в морі, голоді й руїнах.
І при цьому голосно кричали "ура!", радіючи, що страшна війна, яку вели з ворогами, вже позаду і ворогам за все можна відплатити.
А як покарати Гітлера? Довго не думали — вирішили втопити, щоб і сліду на землі не зосталося.
— Може, я сам скочу в річку? — мовив Зяблик і зіщулився: було ще холоднувато.
— Е-е, скочиш! — заперечили йому.— Скочиш — і вилізеш на берег. Ти ж умієш плавати!
Гітлер не перечив — справді-бо вмів плавати. Тихої погоди перепливав без передишки цю річку до протилежного берега й назад. Крім того, вмів, набравши повні легені повітря, довго триматися під водою.
Щоб не випірнув, надумали причепити йому до шиї камінь. І зразу ж знайшли неподалік чималенький валун, обліплений жовтою глиною.
— Ну що, цей камінь підійде? — поспитали в Зяблика. Той підняв у руках камінь — й усміхнувся.
— Підійде,— мовив.
— То що, за пазуху запхнути?
Спробували запхнути камінь за пазуху, проте не вліз. Та й Зяблик почав кричати, що дуже холодний.
— А як же інакше? — питали в нього.
— На паску підчепіть,— порадив сам Гітлер.— А пасок прив'яжіть до шиї.
Хтось ізняв пасок, а що одним не можна обв'язати, щоб і для зашморга вистачило Зябликові, то він і свій пасок зняв та дав хлопцям. Був у нього гарненький пасок, із телячої шкіри, ще зовсім новий, а фігурна пряжка, яку Зяблик часто чистив, аж сяяла. Хлопцям та пряжка найбільше сподобалась, і хтось мовив:
— Оце пряжка! Шкода такої, правда?
— А чого там шкода,— заперечив Зяблик.— Хіба з нею що станеться?
Згодилися, що з пряжкою нічого не станеться, ото хіба що шкіра трохи намокне. Добре припасували вагу, приладнали Зябликові до шиї й повели до річки.
З протилежного берега повертався в човні дядько Родіон. Либонь, запідозрив щось, бо звівсь у човні і, розмахуючи руками, кричав. Діти звернули на нього увагу й стали дружно реготати — дуже смішним здався дядько Родіон. А той ухопився за весло й почав щодуху гребти. Течія зносила його човен...
— Давайте швидше, а то Родіон летить.
Спершу Гітлер ішов сам, а потім схопили його за руки, щоб не здумав вириватись. Вивели на кручу.
— Сам стрибнеш? — запитали.
І раптом у Зябликових очах з'явився страх — він зрозумів, що хлопці не жартують. Губи затремтіли, все на ньому настовбурчилося, став схожий на перелякане пташеня, котре відчуло подих небезпеки.
— Хлопці! — закричав.— Та що ви? Хлопці! Ну!.. Погралися — і край...
— Топіть Гітлера! Ура!
Гурт насідав, Зяблика зіпхнули на самісінький край, хтось іще наддав плечем — і раптово Зяблик зірвався з кручі й полетів у річку.
Тільки стояло в дитячих вухах його останнє:
— Хло-о-опці!
Й тоді, коли він зник під водою, діти зрозуміли, що сталося. Дехто кинувся тікати, дехто став спускатись до річки... Дядько Родіон, лаючись, поспішав до кручі. Зносило, і човен пристав ген-ген оддалік. Дядько, застряючи важкими чобітьми в піску, біг і, здається, ніяк не міг зрушити з місця.
Весняна вода котилася швидко; на похмурій, зовсім надвечір згаслій поверхні, не виднілося жодного сліду...