Ця квітка,
така дивовижна й духмяна,
розкрила сьогодні
пелюсточки зрану.
Летіли до неї
метелики й бджоли,
захоплено люди
стояли навколо.
А кіт мій, Васько,
розбишака товстий,
надибав її —
і на місці застиг,
понюхав —
і так зачудовано нявкнув,
що інші коти
ледь не вмерли од ляку!..
Та квітці — нічого!
Цвіте серед серпня,
даруючи посмішки
кожному серцю.
Цвіте,
як найкраще
з навколишніх див!..
А квітку цю радісну
я посадив!..
Світлий гумористично-ліричний етюд про магію цвітіння, подив навколишнього світу перед красою та тиху гордість маленького творця, що посадив цю дивовижу.
Поезія «Радісна квітка» входить до золотого фонду природознавчої та гуманістичної лірики Анатолія Костецького. Творчість автора вирізняється особливою теплотою в зображенні взаємодії дитини з живою природою — рослинами й домашніми улюбленцями.
Костецький майстерно уникає моралізаторського пафосу охорони довкілля, показуючи натомість особисту дієву причетність дитини до народження краси. Посадити квітку — це перший самостійний крок малюка у співтворенні земного ландшафту.
Твір поєднує тонку ліричну пейзажність з яскравими анімалістичними й комічними сценками, що робить його психологічно близьким для читача молодшого шкільного віку.
Вірш організовано різностопним амфібрахієм (з переважанням тристопного й чотиристопного варіантів), що надає оповіді виразної плавності, наспівності та водночас оповідної природності.
Римування парне (суміжне), з використанням виразних евфонічних співзвуч, внутрішніх алітерацій свистячих і шиплячих у сценах зачудування («на місці застиг», «зачудовано нявкнув») та контрастних світлих голосних у пейзажних фрагментах («духмяна — зрану», «серпня — серцю»).
Композиція вірша побудована на поступовому розширенні кола захоплення навколо центрального образу: від комах («метелики й бджоли») і людей («захоплено люди стояли навколо») до кульмінаційного гротескно-гумористичного епізоду з котом Васьком, чий емоційний злам («розбишака товстий» раптом завмирає у благоговінні) увиразнює непереможну силу прекрасного.
Художня персоніфікація квітки («даруючи посмішки кожному серцю») надає образу духовної суб'єктності: вона постає не просто рослиною, а автономним джерелом гармонії, світла й радості, що незворушно панує серед спекотного серпневого дня.
Фінальний рядок-пуант («А квітку цю радісну я посадив!..») здійснює разючу зміну ракурсу: виявляється, що винуватцем цього всезагального свята є маленьке ліричне «Я». Це утверджує благородну думку про важливість людського внеску в красу довкілля, породжуючи почуття світлої гордості та відповідальності за живий світ.
Теми: краса природи · радість творення · дитяча праця · добрий гумор · екологічна чутливість