Трава дитинства не зів'яла:
Вона в долині тій росте,
Де наша мати пов'язала
В снопи проміння золоте.
Трава дитинства не зів'яне:
Їй зеленіти крізь роки,
Гойдати втомлені тумани,
Ховати спалені зірки…
Трава дитинства зеленіє!
Чого ж мені іще хотіть?
Усіх дощів прошу несміло:
"По травах бережно ходіть".
І всі думки мої — в долині,
У тій далекій далині.
Де після ночі ранок синій
Збирає роси не мені…
Щемлива неоромантична елегія про невмирущість дитинства, сакралізований простір материнського благословення та неминучість часового відчуження.
Вірш є одним із найпоказовіших зразків пісенно-елегійного стилю поетеси 1970-х років, періоду утвердження мотиву 'малої батьківщини' у вітчизняній ліриці. Дитинство постає тут як сакральний часопростір, винесений поза закони ентропії.
Образ рідного подільського села та постать матері-жнеці, що пов'язує проміння в снопи, є ключовим міфопоетичним архетипом поетеси, через який транслюється вдячність праці хліборобського роду та біль за втраченим раєм юних літ.
Твір написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих рим (перехресне римування абаб). Інтонація плавна, наспівна, багата на алітерації сонорних приголосних ([р], [н], [л]), що наближає вірш до класичної романсової форми.
Образ 'трави дитинства' виступає центральним символом незнищенності життєвого коріння і пам'яті серця. Метафорична градація ('не зів'яла' — 'не зів'яне' — 'зеленіє') утверджує тріумф вітальності над невблаганним плином часу. Мати наділена космогонічними рисами чарівниці, що здатна зв'язати саме 'проміння золоте' у снопи буття.
Драматизм поезії кристалізується у фінальній строфі через просторову та емоційну дистанцію. 'Ранок синій', що збирає роси вже 'не мені', позначає відчуженість дорослої людини від благодатної чистоти первісного світу, залишаючи ліричній героїні лише молитву за збереження святині дитинства.
Теми: пам'ять про дитинство · образ матері · неповторність минулого · ностальгія · сакралізація природи