Перед світом

Григорій Косинка

Розвиднялось.

На небі тремтіли ще досвітні зорі, коли зимовий ранок засівав уже над землею, як перлами, срібним снігом...

А крила його... ех, ви не бачили його крил?!

Білі-білі і ґорять червоними хрестиками, а над селами, коли летить ранок, зорі губить.

Упаде зоря на село — молодість сниться, сон розвіває.

Ой у неї очі — василечки сині,

А уста в неї, уста...

Учителю Юрчику пригадались уста бурсачки Ніни, отієї самої Ніни, що золоті коси мала, як пшеницю полеглу, і.

— Так я говорю йому: "Товариш, не представляйте воображенія!"

— Фу ти, чорт! Ця ідіотка з мітингу лізе в голову!.. Поправив подушку, і заспані очі спинились на білій грубі; там кралась якась сонлива та чиста тінь, а...

— Цікаво...

На столі злякано зашаруділа миша, далі затихла, притаїлась, із груби на лаву кіт — очі як дві жарини, а ступає легко-легко...

— Няв, няв-в-в...— Незадоволено плигнув.

— Хм-м, боротьба... Ай, знов:

А уста в неї, уста...

І почала тоді снуватись, як на витушку, срібна нитка про дитячі літа.

...Надворі гуляє люта зима. Ой люта! В комині, мати каже, вітер вовком виє, а на замурованих шибках іскряться лисички од морозу.

Напільне вікно закрите старою свиткою; на діжі стоїть маленький п’ятерик-каганець і безнадійно моргає до прядки світлом.

В хаті холодно.

Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми; мати скубе мичку, раз по раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає:

Ой повій, вітре, з глибокого яру,

Підіть, дощі, стиха та помалу.

І хиляться дитячі голови до каганця — сумні, замислені, бо невеселої мати співає: дівчина вкинула до колодязя дитину і просить природу, щоб не йшов дощ і вода не затопила дитя...

— А нащо ж, мамо, вона його вкинула?

— Самосійний, діти, був.

Мати замовкла.

Тільки видно було дітям, як тонкі зморшки розходились на її високому чолі — думала.

Заплуталась в пам’яті Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як монашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою: "Дров немає... дров..."

Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє... ой...

О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі.

Ех, славні часи то були!

Григорій Косинка — Серце Григорій Косинка — Вечірні тіні Григорій Косинка — Анархісти Ще 21 твір → Біографія Григорія Косинки

Вся наша бурса — "льотом, соколи — вперед, вперед!"

Випливло щось давнє-давнє вперед для революціонера — іскра, що палить...

Підвівся.

По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю...

— Стріляють?..

Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.

— Ц-с-с! Що таке?!

Хтось хрипло лається...

— Как говориш? Дмитрій Юрчик?

— Вони в нас учителюють... хороший чоловік, знаєте.-

— Дурак ти, мерз-завєц!

— Звено, со мной!

Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером...

— Осторожно, прігатовсь!

Прикладом рушниці скочили з бігуна сінешні двері, і Юрчик зрозумів, що йдуть по його... так-так, перед світом прийшла його смерть...

— Митро Пилипович! Митро...— злякано гукала з печі баба, далі затихла.— Господи, знов люде мокнуть...

Юрчик устав і сів на ліжку.

Сірі постаті злякано, наставляючи рушниці, ввійшли до хати.

— Ви Юрчик?

П’яний, нервовий голос.

— Так.

— Ви дєлалі українізацію школи, трудовиє прінціпи, сволоч-ч!

Голос офіцера затремтів, і він хрипло, як кудись поспішав, кинув до сірих людей:

— Большевізма, голубок, захотелось?!

— Я...— почав і не скінчив Юрчик.

— Айсь-ло!

Почулась якась дика команда...

І перервалась тоді срібна нитка.

Три кулі впилися в тіло Юрчика, а він з кривою, іронічною посмішкою, коли падав на долівку, шептав:

— Вперед, вперед...

Був ранок.

Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце...

Затихло, завмерло село; тільки далеко-далеко Греблянським шляхом було чути, як, весело гикаючи на коні, виїздила з села каральна експедиція армії генерала Денікіна.

Білі пушинки снігу легенько падали на землю, в ямки кінських копит і, здавалось, хотіли замести і слід кривавих гостей...

1920

Про вірш

Психологічно наснажена імпресіоністична новела, що фіксує крихке балансування людської свідомості між витонченими інтимними мареннями та вульгарною, галасливою реальністю мітингової доби.

Історія

Новела «Перед світом» написана на початку 1920-х років, у період активної участі Григорія Косинки у київських літературних угрупованнях («Гроно», згодом «Ланка» / «МАРС»). У цей час автор утвердився як один із найяскравіших майстрів української новелістики розстріляного відродження, виробивши самобутній стиль кінематографічного монтажу думок та образів.

Твір відображає болісну ломку свідомості української інтелігенції (зокрема сільських учителів, учнівської молоді) після революційного зламу, коли тихий романтичний світ юнацьких ідеалів був брутально витіснений казенною фразеологією, агресивним політичним мітингуванням і побутовою невлаштованістю.

Новела увійшла до контексту полеміки доби про долю духовної культури, естетизму та індивідуальної свободи почуттів під тиском пролетарської стандартизації мислення.

Форма

Жанрова природа твору — лірико-психологічна новела-медитація з виразним потоком свідомості, побудована за принципом музичного контрапункту та монтажу внутрішніх монологів, спогадів і сенсорних подразників.

Оповідь ведеться у напівінтимній манері з активним використанням внутрішнього мовлення, еліптичних конструкцій, фольклорних ритмізованих цитат-вкраплень, що різко стикаються з суржиковими штампами революційного жаргону.

Як читати

Лейтмотивом твору є пограничний стан між сном і явою, переддосвітнім серпанком і днем, що стає метафорою історичного роздоріжжя. Поетичний ранок, який «губить зорі» й розсіває срібний сніг, персоніфікує незайману чистоту душі та поезію життя, що чинить тихий опір зовнішній какофонії.

Образна опозиція коханої дівчини Ніни (з очима-васильками й золотими косами) та крикливо-деформованого фантома з мітингу («Товариш, не представляйте воображенія!») виявляє глибокий екзистенційний конфлікт: брутальний советизований новояз вторгається навіть у найінтимніші схованки людської пам'яті.

Сцена з котом і мишею, що розгортається на тлі білої груби, діє як мікрокосмічна іронічна паралель до глобальної класової «боротьби», викриваючи її первісну, інстинктивну хижість, несумісну з гуманістичним покликанням учителя.

Теми: інтелігенція і революція · потік свідомості · кохання та спогад · екзистенційний розлам · вульгаризація мови і буття

Усі поети