Під брамою собору
Григорій Косинка
(Ескіз)
Сонце, сонце... Білосніжні хмаринки, як пір’я, легенько пливуть краями неба і, здається, вартують красу-сонце, що соромливо кидає на білий мармур золоті поцілунки...
— Іш-іш! — В морі сонячного проміння купається ластівка.
Тихо-побожно гудуть дзвони, шумить телеграфний стовп, і до вуха долітає мінливий гуркіт городського життя:
— Зз-уї... Трах-та-та... Зз-уї...
Біло-сіра брама собору одбиває невеличкі зігнуті тіні людей. Старці.
Ось іронічно посміхається дідусь; широке, з плюгавою лисиною обличчя, хитрі очі, низенький...
— Дайте, господа, що милость ваша...
Висока, з загорілим довгим обличчям жінка-старчиха звірем хижим поглядає на дідуся і лається:
— Чорт приніс тебе, не пропадеш!
— Еге ж, раньше стояв коло Софії, а це знов сюди...
— Не спорте, бог за всіх безпокоїться...
— Не гавкай: безпокоїться! Цілий день стою, а тільки три карбованці. Голодна й холодна...
З собору вийшла поважна дама. Дідусь хапливо пригладив лисину і простяг руку:
— Давайте, що милость...
Дама дістає гроші. Висока ж старчиха роблено-хворобливо кашлянула, виправилась і тоненько почала:
— Господь-бог за ваших родителів...— О, на! — Старчиха штовхнула дідуся і силоміць вихопила в дами папірець в п’ятдесят копійок: — Лізеш, нечиста твар!
Дама перехрестилась, крутнула головою і пішла.
— Оце сьогодні,— звернувся дідусь до свого кривого товариша,— третій раз так — прямо собака, а не людина: рве, хватає, ненажера...
Кривий піддержав:
— Неправильно. Христіянство... той, кажу, хіба не можна розділити на всю "братію"?
— Що?! На всю "братію"... Мовчи краще, карячкуватий, а то схопиш костура!..
Чоловічки полохливо заплигали в очах кривого.
— Я, той, кажу...
Старчиха його не слухала; скалячи зуби, вона підійшла до старої підсліпуватої бабусі, що моргала од сонця і тоненько тягла в ніс вічне: "Дайте старій та немощній..."
Сонце кинуло ласкавий промінь на браму, освітило-приголубило нужденних і злих старців і сховалось за банями Софійського собору.
І знов заіскрились тротуари, сонливо-змучені обличчя городян і — сонце, сонце...
1920
Про вірш
Імпресіоністичний етюд-замальовка, що крізь контраст божественного світла собору та земної людської злиденності розкриває соціальні злами революційної доби й оголює трагічну девальвацію милосердя.
Історія
Етюд «Під брамою собору» належить до раннього періоду творчості Григорія Косинки (1919–1922 рр.), коли молодий письменник робив перші кроки в київській літературній періодиці після дебюту з нарисом «За земельку» в газеті «Боротьба» (1919). У цей час автор формувався під впливом естетики «Музагету» та кола поетів-символістів і неоромантиків, гостро переживаючи наслідки громадянської війни, що змінила соціальну географію Києва.
Твір відображає атмосферу Києва часів виснажливих воєнних переворотів і розрухи, де біля підніжжя давніх святинь (зокрема Софійського собору) зосереджувалися знедолені, жебраки та декласовані елементи, змушені щоденно вести жорстоку конкурентну боротьбу за фізичне виживання.
Ця мініатюра засвідчила перехід Косинки від традиційного побутовизму до експресивно-імпресіоністичної новелістики, у якій замість детального фабульного опису домінує спалах миттєвих контрастних вражень, звукопис та психологічний штрих.
Форма
Жанрово твір означено автором як «ескіз» — це імпресіоністична прозова мініатюра з фрагментарною композицією, де фіксація миттєвих світлових, зорових та акустичних вражень переважає над розгорнутим сюжетом.
Синтаксис відзначається уривчастістю, парцеляцією та активним використанням ономатопеї (звуконаслідування шуму технічного урбаністичного середовища поруч із сакральним дзвоном), що створює поліфонічний звуковий простір і нервовий ритм оповіді.
Як читати
Центральним структуротворчим чинником твору є гострий контраст між небесно-сакральним світом і приземленим соціальним пеклом. Золоте сонячне проміння, чисті білі хмари та мармур храму виступають втіленням гармонії буття, яка байдужа до драми людини або ж підкреслює потворність земного існування.
Образи старців біля соборної брами позбавлені традиційного євангельського ореолу смирення та благочестя. Косинка подає їх у гротескно-реалістичному світлі: дідусь із «плюгавою лисиною» та хитрими очима і жінка-старчиха, яка поглядає «звірем хижим», втілюють дегуманізацію, породжену перманентним голодом, де навіть храм стає виключно ареною боротьби за «три карбованці».
Символіка поєднання церковних дзвонів і дисонансного шуму телеграфних стовпів та міського гуркоту знаменує настання нової, техногенної й водночас жорстокої епохи, в якій традиційна релігійна етика та християнське милосердя витісняються інстинктом виживання.
Теми: соціальний контраст · імпресіонізм · дегуманізація · місто і сакральний простір · злидні та виживання