Вечірні тіні

Григорій Косинка

Огненними стовпами підперло сонце Дівич-гору…

Срібно-золотими карбованцями ласкаво сипнуло в замріяні дніпрові хвилі, запалало мільйонами світів, заграло бризками і, як ляльку, поцілувало синьо-білий пароход, далі посміхнулось зеленими лугами до верболозу і соромливо, по-дівочи, сховалось за вербами.

І довго ще біліла срібляста смуга під колесами пароходу: переллється білою піною, зашумить в такт вітру, лопати колес заграють, забовтають, як велика риба, а тоді тільки чути, як шипить машина, сіпає і сипле іскрами в зоряне небо…

А по хвилях стелеться розмова:

— Загомоніли знов степи… Жнива, а…

Жвава батькова дочка: ранком ще зоріє, а Любка вже:

— Добридень!

Майне поділками, залопотить спідницею і — в очах: "Я — хазяйка, не досипаю, а до зорі дбаю про роботу…"

— Бачила… Куди це?!

— В Кип’яче…

Цурка за поясом, серп під рукою, і мете улицею, як куля.

— У Білих горах, розказують, трупу набили чорно: собаки, як вовки, розтягають по житах голови, тічками бігають по селах, а люд увесь у лісах, як за Гайдамаччини — лютий, страшний…

— Не знаєш?

— Пугачева покритка. У-у, там замолоду улицею командувала — дитину мала; ну, а зараз заміжня, правда, чоловік її трошки не картинний…

На кормі сиділа з матросом Мотря Пугачиха, зажурено перебирала руками лянтар, гралась чорною стрічкою на плечі матроса і тихо:

— Ой, горе, горе! Одна тільки я його знаю… Ти повіриш, — захоплювалась Мотря, — лежу з своїм нечесаним Антошилом, а блювать так і верне…

…Фе, гидка ж, проклята душа!..

…А лізе, розумієш? Вищирить свої чорно-жовті ікла і, як гад, хіхікає і повзе. Хотіла, Яшка, вбить… Боюся, думаєш? Нє-єт, просто не хочу. Але зараз, Яша, дав Господь повстання: яка я рада, яка я рада, — сказать не можу, — знаєш… дасть Бог, його обмеле… Ге, обмеле?

Яшка вульгарно обнімав за стан Мотрю і, грубо, задоволено посміхаючись, тяг: "Обмеле… всіх обмеле, понімаєш?.."

Оскалив зуби.

— Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо і вщипнув за ногу.

Мотря прищурилась, заглянула в вічі, обтрусила спідницю і криво, хитро посміхнулась…

— І вещі заберем?

— Ясно.

Спинилась над діркою корми, запитала:

— Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді?

— Дурна. Говорю йдем! Ат, не люблю я панькаться!

— Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас?

— Брось ламаться, зара…

Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник, і він, потягаючись, весело заспівав:

Харашо било —

В зільоному саду…

— А Мотя?

Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку спідницю, спустилась слідом за Яшкою…

А слідом за ними спустились над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — "загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії", а береги — сміялися…

Повірите, сміялися?!

1921 р

Про вірш

Імпресіоністично-експресіоністична новела, сповнена тривожного передчуття та психологічного контрасту між осяйною красою наддніпрянського заходу сонця й глухими відлуннями пореволюційної жорстокості. Твір просякнутий трагічною амбівалентністю селянського буття на зламі епох.

Історія

Григорій Косинка — видатний новеліст «Розстріляного відродження», учень Василя Стефаника, який привніс в українську прозу 1920-х років витончений імпресіоністичний живопис і карколомний драматизм селянських потрясінь. Новела «Вечірні тіні» написана 1923 року (публікувалася в періодиці, зокрема в журналі «Нова громада», та входила до збірок автора) в період розпалу непу, коли рани громадянської війни ще не загоїлися, а в повітрі зависла напружена тиша.

У творі топоніміка Правобережжя (Дівич-гора під Трипіллям, Кип’яче, Білі гори) прямо апелює до місць запеклих повстанських боїв часів отаманщини (зокрема отамана Зеленого). Краєвид біля Дніпра зберігає сліди кривавих подій, перетворюючись із романтичного фону на простір прихованої історичної трагедії.

Форма

Жанрово це лірико-психологічна новела з характерною для Косинки фрагментарною, кінематографічною структурою. Оповідна перспектива рухлива: вона розпочинається з широкого пластичного пейзажного малюнка, переходить до зорових і слухових деталей механічного руху пароплава, а відтак занурюється в уривчасті, поліфонічні репліки випадкових пасажирів.

Синтаксис надзвичайно експресивний — насичений тире, еліпсисами, градаціями, паузами та окличними інтонаціями. Мова метафорична, колоритна, густо пересипана народнорозмовними селянськими ідіомами та ритмізованою прозою.

Як читати

Центральний художній конфлікт твору — естетичний розрив між вічним, одухотвореним природним космосом і кривавим абсурдом людського розбрату. Сонце, що «огненними стовпами підперло Дівич-гору» і сипле «срібно-золотими карбованцями», уособлює щедрість буття, на тлі якої контрастно постає людська тривога.

Поліфонія пароплавної розмови («Загомоніли знов степи… Жнива», життєрадісна розповідь про моторну Любку-господиню) миттєво обривається жахливою, сухо кинутою фразою: «У Білих горах, розказують, трупу набили…». Цей контрапункт любові до праці, молодості та всюдисущого подиху насильства висвітлює внутрішню драму українського селянства, вкинутого у вир братовбивчої війни.

Теми: пейзаж і тривога · пореволюційне село · відлуння громадянської війни · контраст краси й смерті · селянська праця

Усі поети