Всякому місту – звичай і права (скорочено)
Григорій Сковорода
Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова:
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір, ,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк,
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.
Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова.
Тих непокоїть Венерин амур,
Всякому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.
Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар, —
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь…
Про вірш
Барокова філософська медитація про чистоту совісті, пізнання власної природи та перевагу душевного спокою над суєтними спокусами світу.
Історія
Твір належить до безсмертної спадщини великого українського філософа й мандрівного мислителя Григорія Сковороди (збірка «Сад божественних пісень»). Творчість Сковороди підсумувала епоху українського бароко та заклала етичний фундамент нової української культури.
Він протиставив жадобі чинів і багатства свою славетну «філософію серця», ідею «сродної праці» та внутрішньої свободи («De Libertate»), заповідавши на своїй могилі знамените: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Форма
Метрична структура: староукраїнський силабічний вірш барокової доби. Характерний силабічний розмір із цезурою та колоритною бароковою римою.
Пісенні барокові строфи з повчальним рефреном або кантовою структурою. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Як читати
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Всяка тримає свій ум голова»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Лише одне непокоїть мій ум») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («стислі перекази творів української літератури») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: барокова філософія · духовна свобода · національна гідність · інтимна лірика · філософія серця