Антон-Біда — Герой Труда (Розділ №8)
Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську “Одиссею”
Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.
Відомо ж, що настав за час
Для “недостріляних” у нас:
Сьогодні — тут,
а завтра… — Бач! —
Услід, як дух, повзе стукач,
За “стукачем” — якийся “сват”,
За “сватом” — кат
і лавреат,
І генерал, і ще й (сміха!)
Якась дрібнюсінька блоха!
Услід за першими
лиха
Повзе
Дворушницька блоха!
І хоч вона й зовсім дрібна,
Але ж кусюча сатана.
Тому й спішу навзаводи
З бриґадою тією,
Щоби скінчити цю Біди
Жахливу “Одиссею”, —
Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.
Нехай же буде цілий світ
Хоч стільки правди знати!..
Привіт,
привіт,
привіт,
привіт,
Товаришу і брате!
І
Не вмер в кацеті наш Антон,
Не впав у смерти сон…
Привіт,
привіт,
низький поклон
Для всіх “дисплейс персон”!
Та ці слова для нас сліпі.
Привіт, привіт
д л я в с і х Д і – П і !
А щоби знали точно всі:
Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !
Привіт, привіт і тим, що десь
В далекім Магадані!
Привіт і вам,
що журитесь
В всесвітньому скитанні!
В тим, що томляться в путі.
І тим, що мруть на Воркуті,
На Колимі,
в Караганді,
У Тигді,
Кивді,
Чекунді…
Усім, що йдуть крізь тьму і світ —
Привіт, привіт, привіт, привіт!
Не вмер в кацеті наш Біда,
Бо вмерти
не мав права:
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа —
За всіх отих на Чекунді,
На Колимі,
в Караганді!..
Тому —
Біді ще не кінець.
І добре знав про те “отець”.
ІІ
В громах експльозій “мир” злетів,
Дракон пожер дракона…
Простіть! Слова зовсім не ті
Зірвались у Антона.
Нехай простять “великих три”,
А ти всю правду говори, —
Хто спас дракона… отого
Четвертого “великого”.
Йому вже доля прирекла
Пощезнуть з “кумом” разом.
Й вставала до небес хвала,
Що “тато”
стогне плазом,
Молились,
тішились раби:
Хочби ж уже!
Хочби!..
Хочби…
Ось-ось обох їх Бог поб’є!
Ой, є ж на світі Правда!
Є!!
І прогремить в віках луна
На “всіх язиках”:
“К а т с к о н а в !”
Дракон дракона доконав! —
О б о х
Бог праведний прибрав!!
Але… не тикаєм списа
Ми у високі небеса.
Бо, значить з-за бомбових мес
Землі
і не видать з небес.
Поки розвіявсь чад заграв,
Дракона х т о с ь урятував.
І що за знак!
Чи мо’ тому
Схотілося на Колиму?!
А чи кортіло вже давно
Стрибати сторчма у вікно?!
Чи хто вже зна (збагнем колись), —
А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.
Дали драконові ленд-ліз —
І бомб і літаків, —
Щоби дракон “побєдно” ліз
За честь
большевиків.
Мабуть тому, хто дав тих благ,
Таки
схотілося в ДАЛЬЛАҐ.
І він допне таки свого…
Помилуй, Господи, його!
ІІІ
В громах експльозій “мир” злетів —
Дракон догриз дракона.
Та не було зовсім у тім
Потіхи для Антона.
Бо до ції Дракон-змії
Багато в нього діла, —
Бо ж навіть в крематорії
“Приколка” не згоріла.
Як не згоріли й муки літ,
І той,
Шевченків
заповіт.
Гукають — “Мир!”
Це як кому.
Одним цвісти й пишатись,
А іншим, брат, на Колиму
Й на Воркуту вертатись.
Вирують радости кличі,
Прапори “дружби” в’ються.
Та залишились тисячі
Таких, що й не здаються, —
Отих химерних і “смішних”,
Що “мир” і “щастя” не для них,
Що мруть в ярмі віків спокон…
А серед них і наш Антон.
Попереду — туман і тьма.
Позаду — куля й Колима.
А посередині — дракон…
І вже, немає ради —
Змагатись з ним лишивсь Антон
По цей бік барикади.
Усенький світ схилив чоло
Перед “отцем народів”,
Лише в Антона не було
Бажань в такому роді.
Для нього — бою не кінець.
І добре знав про те “отець”.
IV
Ще ескадрилії ревли,
Що Сам послав до бою,
А в Ялті вже наради йшли, —
Як бути з тим Бідою.
“Отець” схотів, як та судьба,
Вернути “бєглого раба”.
О, волелюбности доба!
Вернуть раба!
Вернуть раба!
Вернуть його у щот ленд-ліз,
Скричали всі альянти
І записали цей девіз
В ясні скрижалі Ялти.
І підписались аж під край —
“Вернуть Біду
в совєтський рай!”
Вернуть його для миру благ!
Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!
Вернуть великому “отцю”
Маленького “холопа”!..
І записали клявзу цю,
немов
за Ріббентропа.
“Вернути “бєглого” раба!!”.
О, волелюбности доба!
V
Усе так сталось, як і перш:
По манію трактата
З’явився по Антона СМЕРШ
Від самого від “тата”.
Приніс мотузку й штик в запас,
Щоб прикріпить
“приколку” враз,
Щоб “мир” списати на виду
І повернути в “рай” Біду.
Та поки СМЕРШ дари доніс,
Раби розлізлися раніш.
Антон подався в світ чимдуж
Крізь зломані затвори,
Не біг, а рачки повз, недуж —
Скалічений і хворий.
Мерщій
в румовища найперш!
Поки не “визволив” той СМЕРШ.
І почалась,
гей почалась
Веселая забава…
Побіг Антон, мов тінь якась,
Що їй і жить на світі зась, —
Побіг,
поліз,
поповз,
подавсь,
Ускрізь звивавсь,
ускрізь ховавсь
Без захисту
й без права.
Серед проваль.
Серед руїн.
Від Бухенвальду по Берлін.
VI
А навздогін, а навздогін —
Ясні скрижалі Ялти!!!
Біду у хаосі руїн
Ловили всі альянти.
Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Біду давно вловить пора!
Анум для Сталіна-отця
Усі разом ловить збігця!
Унум,
урра,
гав-ду-ю-ду! —
Усі разом ловить Біду!
Хай буде Джо такий от приз:
Щоб завершив Біда ленд-ліз!
І мерехтять,
про “мир” кричать
Ясні скрижалі Ялти.
А десь за ними “втікача”
Ловили всі альянти.
Хай буде Джо такий от приз:
Хай завершить Біда ленд-ліз!
VII
І бігав він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Голодний,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.
Метався він по всіх кутках
В Европі знаменитій,
Не знав, добути де шматка,
Де голову схилити,
Втікав від татових хортів.
Ніяк до “раю” не хотів.
Попереду туман і тьма,
Скитання і утрати.
Позаду ж — куля й Колима,
І каторга, мій брате!
За те, що ері він не в тон.
За те, що він “Біда Антон”.
І помагала ріжна тля
Ловить “совєта”,
“москаля”,
“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…
Така дрібна мерзенна тля.
Чужих охранок вірні пси
За шмат “гнилої ковбаси”
Ганяли всі Біду того,
Як лист, роздертий в бурі…
І не списати мук його
І на воловій шкурі.
VIII
О, волелюбности доба!
О, доля “бєглого раба”!
Було його по смітниках,
Було й за смітниками,
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,
І в бомбосховищах брудних,
По всіх румовищах страшних.
Скитався він в нічній імлі
І біг,
і біг по всій землі.
Було його по всіх шляхах
Маленьких і центральних.
Було його і по кутках
В кльозетах привокзальних.
Було його в льохах руїн,
Ще й не в одній країні:
Від Бухенвальду по Берлін,
Від Праги по Ріміні.
Але всі сталінські “орли”,
Ще й з ними всі альянти,
Біду спіймати не могли,
Прибить скрижаллю Ялти.
Не помогли і клепачі,
Донощики
і “стукачі”.
Ніхто
серед нових доріг
Впіймать тепер Біду не міг.
І забавляли світ уже
Такі от перегони, —
Як “тато”, ласий на чуже,
Не міг вловить Антона.
Як тих “великих” всіх юрба
Ловила “бєглого раба”.
Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!
Ні,
не впіймати вам Біду.
Бо він ще має шанс один:
В т е к т и у с м е р т ь …
Адьє й амінь!
ІХ
І шанс оцей багато хто
Обрав, як щастя в двері,
Спустивши кров (для Ялти б то!)
З підрізаних артерій.
Або кидався ось куди:
Під тріюмфальні поїзди,
Під танки,
в ланцюги гармат…
Під комунальний
“татів” мат.
Багато так втекло рабів,
А надто біля Драви,
Старих,
діток,
і матерів,
Загинувши без слави.
Але Антон, хоч як він біг,
Але отак втікать
не міг.
Бо дивне серце у Біди,
Смішна з нього людина, —
Все снився край йому один,
Все снилась Україна.
Волошка синя. Степ і гай.
Тепло.
І ніжність літа…
І він зривався… Пострівай!
Не умірать!!
А ж и т и !!!
Не може ж вмерти так Біда!
Він так не має права! —
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа!
Нехай тих мук налито вщерть, —
Боротись!
На життя і смерть!
Х
Всі дзвони у Москві ревли…
Ах, Боже, де ви чули!?!
Ті дзвони ж аж колись були,
Та в крові потонули!
Чи пак пішли у “Фонд страни”,
Аж у Пекін і далі:
Латунь пішла на ордени,
А срібло — на медалі.
На кулі ще пішло койде —
В “священний” фонд еНКаВеДе.
Так що про дзвони ми лишім,
В “антени” їх перепишім.
Антени всі з Москви ревли,
Щоб помогли алянти:
Аби на “родіну” ішли
Й повзли репатріянти.
І світ ті дзвони наслухав
І від зворушення зідхав:
Звела,
з ума
звізда
руда…
Лиш не зідхав Антон Біда.
Метався він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Розбитий,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.
Та не здававсь нікому він,
Ні на баґнет,
ані на дзвін.
Нехай тих мук налито вщерть —
Б о р о т и с ь !
на життя і смерть.
ХІ
Вмістив у серце тьми рабів,
Старців непопулярних,
І їхні мрії голубі
Із каторг заполярних,
І невгасиму сліз цвітінь
На звук Вітчизни тої,
І душ замучених летінь
До волі золотої, —
І з цим ішов крізь цілий світ,
Крізь бурі і тумани,
Крізь вир наруги,
злоби гніт,
Крізь горя океани —
Туди… Вперед…
Вперед туди!..
Химерне серце у Біди.
ХІІ
Крізь хаос зрад, дощів і мряк
Пливе він, як моряк.
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.
На перекір пливе всьому
І вдень, і уночі…
Він не один —
і м’я ж й о м у :
В е л и к і т и с я ч і.
Ім’я йому
(слова скупі!) —
Ім’я йому —
Оте
“Ді-Пі”.
Крізь хаос бур, дощів і мряк
Пливе він, як моряк,
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.
І не страшний йому “отець”,
І СМЕРШ, і брухт руїн.
Для нього жахи всі — пусте,
До всього звиклий він
Це ж він по Кемптенах ставав
І супроти еМ-Пі…
Це ж він беззбройний захищав
Життя своє,
Д і – П і !
І по Герсфельдах він також
Стояв грудьми, як мур…
Таких нема людей, або ж
Таких немає бур,
Щоб віру в Правду геть змели,
Щоби зломить Біду могли.
У боротьбі з Кремлем стозлим
Це — хлопець радикальний…
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.
Ніхто зломить його не міг,
Ні “пряник” той,
ані батіг,
Ані той Кемптен,
ні Герсфельд,
Ані “сексот”,
ні інший “гельд”.
А ти, о, “тату” в тій порі!
Тобі знимать “урі-урі”!
І поки ти знимав “урі”,
Утратив
геть всі козирі.
ХІІІ
Ді-Пі ті кров’ю склали звіт.
І зрозумів Біду весь світ.
І похопилися вожді…
Й загинуть не дали Біді.
У світі ж
є ж
іще ж
добро!
І доказало це
І Р О.
І доказав це цілий світ!
XIV
Привіт, товаришу, привіт, —
Сказали так і ті раби,
Шиковані в колони,
З-за розпроклятої габи —
Залізної заслони,
Герої каторги й труда:
Привіт тобі,
Антон Біда!
Привіт тобі,
привіт,
привіт!
Іди,
ти йди крізь цілий світ,
Не потопай і не гори —
Про нас
всю правду говори.
Про нас всю правду говори!
І не тони…
І не гори…
І він іде по всій землі
І з цим благословенням,
Ніде не гине,
взагалі
Пишається з імення;
Біда з бідою на біді
Від краю і до краю
Пройшов весь світ… В тяжкім труді
(Але вже не на Чекунді!)
Готується до “раю”:
Здійсняє братній заповіт —
Він ширить
правду
на весь світ.
В змаганні тім з Кремлем стозлим
Ді-Пі цей —
унікальний.
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.
XV
Де він не був,
куди не біг
Крізь розпач і гонитву,
Він сльози Матері зберіг,
Як скарб
і як молитву.
Зберіг любови бризки ці
Пекучі
і солоні,
І мови звук,
і на лиці
Тепло Її долоні…
І з цим іде в житті страшнім
Біда цей унікальний.
І слава
через те
над ним,
Як світ зодіякальний.
Ім’я ж йому —
піди злічи!
Ім’я —
в е л и к і т и с я ч і.