Антон-Біда — Герой Труда (Розділ №8)

Іван Багряний

Учвал до фінішу жену,
Стинаючись душею, —
Спішу скінчити цю страшну
Діпівську “Одиссею”

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Відомо ж, що настав за час
Для “недостріляних” у нас:

Сьогодні — тут,
а завтра… — Бач! —
Услід, як дух, повзе стукач,

За “стукачем” — якийся “сват”,
За “сватом” — кат
і лавреат,
І генерал, і ще й (сміха!)
Якась дрібнюсінька блоха!

Услід за першими
лиха
Повзе
Дворушницька блоха!

І хоч вона й зовсім дрібна,
Але ж кусюча сатана.

Тому й спішу навзаводи
З бриґадою тією,
Щоби скінчити цю Біди
Жахливу “Одиссею”, —

Бо як не встигну хоч як-будь,
То добрі люди не дадуть.

Нехай же буде цілий світ
Хоч стільки правди знати!..

Привіт,
привіт,
привіт,
привіт,
Товаришу і брате!

І
Не вмер в кацеті наш Антон,
Не впав у смерти сон…
Привіт,
привіт,
низький поклон
Для всіх “дисплейс персон”!

Та ці слова для нас сліпі.
Привіт, привіт
д л я в с і х Д і – П і !
А щоби знали точно всі:
Д л я “п е р е м і щ е н и х о с і б” !

Привіт, привіт і тим, що десь
В далекім Магадані!
Привіт і вам,
що журитесь
В всесвітньому скитанні!

В тим, що томляться в путі.
І тим, що мруть на Воркуті,
На Колимі,
в Караганді,
У Тигді,
Кивді,
Чекунді…

Усім, що йдуть крізь тьму і світ —
Привіт, привіт, привіт, привіт!

Не вмер в кацеті наш Біда,
Бо вмерти
не мав права:
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа —

За всіх отих на Чекунді,
На Колимі,
в Караганді!..

Тому —
Біді ще не кінець.

І добре знав про те “отець”.

ІІ
В громах експльозій “мир” злетів,
Дракон пожер дракона…
Простіть! Слова зовсім не ті
Зірвались у Антона.

Нехай простять “великих три”,
А ти всю правду говори, —
Хто спас дракона… отого
Четвертого “великого”.

Йому вже доля прирекла
Пощезнуть з “кумом” разом.
Й вставала до небес хвала,
Що “тато”
стогне плазом,

Молились,
тішились раби:
Хочби ж уже!
Хочби!..
Хочби…

Ось-ось обох їх Бог поб’є!
Ой, є ж на світі Правда!
Є!!

І прогремить в віках луна
На “всіх язиках”:
“К а т с к о н а в !”
Дракон дракона доконав! —
О б о х
Бог праведний прибрав!!

Але… не тикаєм списа
Ми у високі небеса.
Бо, значить з-за бомбових мес
Землі
і не видать з небес.

Поки розвіявсь чад заграв,
Дракона х т о с ь урятував.

І що за знак!
Чи мо’ тому
Схотілося на Колиму?!
А чи кортіло вже давно
Стрибати сторчма у вікно?!

Чи хто вже зна (збагнем колись), —
А л е с п а с и т е л і з н а й ш л и с ь.

Дали драконові ленд-ліз —
І бомб і літаків, —
Щоби дракон “побєдно” ліз
За честь
большевиків.

Мабуть тому, хто дав тих благ,
Таки
схотілося в ДАЛЬЛАҐ.

І він допне таки свого…
Помилуй, Господи, його!

ІІІ
В громах експльозій “мир” злетів —
Дракон догриз дракона.
Та не було зовсім у тім
Потіхи для Антона.

Бо до ції Дракон-змії
Багато в нього діла, —
Бо ж навіть в крематорії
“Приколка” не згоріла.

Як не згоріли й муки літ,
І той,
Шевченків
заповіт.

Гукають — “Мир!”
Це як кому.
Одним цвісти й пишатись,
А іншим, брат, на Колиму
Й на Воркуту вертатись.

Вирують радости кличі,
Прапори “дружби” в’ються.
Та залишились тисячі
Таких, що й не здаються, —

Отих химерних і “смішних”,
Що “мир” і “щастя” не для них,
Що мруть в ярмі віків спокон…
А серед них і наш Антон.

Попереду — туман і тьма.
Позаду — куля й Колима.
А посередині — дракон…
І вже, немає ради —

Змагатись з ним лишивсь Антон
По цей бік барикади.

Усенький світ схилив чоло
Перед “отцем народів”,

Лише в Антона не було
Бажань в такому роді.

Для нього — бою не кінець.

І добре знав про те “отець”.

IV
Ще ескадрилії ревли,
Що Сам послав до бою,
А в Ялті вже наради йшли, —
Як бути з тим Бідою.

“Отець” схотів, як та судьба,
Вернути “бєглого раба”.

О, волелюбности доба!
Вернуть раба!
Вернуть раба!

Вернуть його у щот ленд-ліз,
Скричали всі альянти
І записали цей девіз
В ясні скрижалі Ялти.

І підписались аж під край —
“Вернуть Біду
в совєтський рай!”

Вернуть його для миру благ!
Вернуть, вернуть його в ГУЛАҐ!

Вернуть великому “отцю”
Маленького “холопа”!..
І записали клявзу цю,
немов
за Ріббентропа.

“Вернути “бєглого” раба!!”.

О, волелюбности доба!

V
Усе так сталось, як і перш:
По манію трактата
З’явився по Антона СМЕРШ
Від самого від “тата”.

Приніс мотузку й штик в запас,
Щоб прикріпить
“приколку” враз,

Щоб “мир” списати на виду
І повернути в “рай” Біду.

Та поки СМЕРШ дари доніс,
Раби розлізлися раніш.

Антон подався в світ чимдуж
Крізь зломані затвори,
Не біг, а рачки повз, недуж —
Скалічений і хворий.

Мерщій
в румовища найперш!
Поки не “визволив” той СМЕРШ.

І почалась,
гей почалась
Веселая забава…
Побіг Антон, мов тінь якась,
Що їй і жить на світі зась, —
Побіг,
поліз,
поповз,
подавсь,

Ускрізь звивавсь,
ускрізь ховавсь
Без захисту
й без права.

Серед проваль.
Серед руїн.
Від Бухенвальду по Берлін.

VI
А навздогін, а навздогін —
Ясні скрижалі Ялти!!!
Біду у хаосі руїн
Ловили всі альянти.

Гіп-гіп-ура!
Гіп-гіп-ура!
Біду давно вловить пора!

Анум для Сталіна-отця
Усі разом ловить збігця!

Унум,
урра,
гав-ду-ю-ду! —
Усі разом ловить Біду!

Хай буде Джо такий от приз:
Щоб завершив Біда ленд-ліз!

І мерехтять,
про “мир” кричать
Ясні скрижалі Ялти.
А десь за ними “втікача”
Ловили всі альянти.

Хай буде Джо такий от приз:
Хай завершить Біда ленд-ліз!

VII
І бігав він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Голодний,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.

Метався він по всіх кутках
В Европі знаменитій,
Не знав, добути де шматка,
Де голову схилити,
Втікав від татових хортів.
Ніяк до “раю” не хотів.

Попереду туман і тьма,
Скитання і утрати.
Позаду ж — куля й Колима,
І каторга, мій брате!

За те, що ері він не в тон.
За те, що він “Біда Антон”.

І помагала ріжна тля
Ловить “совєта”,
“москаля”,
“комунаря”… Тю! Тю! Гиля!…
Така дрібна мерзенна тля.
Чужих охранок вірні пси
За шмат “гнилої ковбаси”

Ганяли всі Біду того,
Як лист, роздертий в бурі…
І не списати мук його
І на воловій шкурі.

VIII
О, волелюбности доба!
О, доля “бєглого раба”!

Було його по смітниках,
Було й за смітниками,
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,

І в бомбосховищах брудних,
По всіх румовищах страшних.

Скитався він в нічній імлі
І біг,
і біг по всій землі.

Було його по всіх шляхах
Маленьких і центральних.
Було його і по кутках
В кльозетах привокзальних.

Було його в льохах руїн,
Ще й не в одній країні:
Від Бухенвальду по Берлін,
Від Праги по Ріміні.

Але всі сталінські “орли”,
Ще й з ними всі альянти,
Біду спіймати не могли,
Прибить скрижаллю Ялти.

Не помогли і клепачі,
Донощики
і “стукачі”.

Ніхто
серед нових доріг
Впіймать тепер Біду не міг.

І забавляли світ уже
Такі от перегони, —
Як “тато”, ласий на чуже,
Не міг вловить Антона.

Як тих “великих” всіх юрба
Ловила “бєглого раба”.

Ура, ура! Гав-ду-ю-ду!
Ні,
не впіймати вам Біду.

Бо він ще має шанс один:
В т е к т и у с м е р т ь …
Адьє й амінь!

ІХ
І шанс оцей багато хто
Обрав, як щастя в двері,
Спустивши кров (для Ялти б то!)
З підрізаних артерій.

Або кидався ось куди:
Під тріюмфальні поїзди,
Під танки,
в ланцюги гармат…
Під комунальний
“татів” мат.

Багато так втекло рабів,
А надто біля Драви,
Старих,
діток,
і матерів,
Загинувши без слави.

Але Антон, хоч як він біг,
Але отак втікать
не міг.

Бо дивне серце у Біди,
Смішна з нього людина, —
Все снився край йому один,
Все снилась Україна.

Волошка синя. Степ і гай.
Тепло.
І ніжність літа…
І він зривався… Пострівай!
Не умірать!!
А ж и т и !!!

Не може ж вмерти так Біда!
Він так не має права! —
Бо в нього до “вождів труда”
Велика дуже справа!

Нехай тих мук налито вщерть, —
Боротись!
На життя і смерть!

Х
Всі дзвони у Москві ревли…
Ах, Боже, де ви чули!?!
Ті дзвони ж аж колись були,
Та в крові потонули!

Чи пак пішли у “Фонд страни”,
Аж у Пекін і далі:
Латунь пішла на ордени,
А срібло — на медалі.

На кулі ще пішло койде —
В “священний” фонд еНКаВеДе.

Так що про дзвони ми лишім,
В “антени” їх перепишім.

Антени всі з Москви ревли,
Щоб помогли алянти:
Аби на “родіну” ішли
Й повзли репатріянти.

І світ ті дзвони наслухав
І від зворушення зідхав:
Звела,
з ума
звізда
руда…
Лиш не зідхав Антон Біда.

Метався він у тьмі ночей
І в хаосі румовищ
Розбитий,
хворий,
без речей,
Без права
і без мови.
Та не здававсь нікому він,
Ні на баґнет,
ані на дзвін.

Нехай тих мук налито вщерть —
Б о р о т и с ь !
на життя і смерть.

ХІ
Вмістив у серце тьми рабів,
Старців непопулярних,
І їхні мрії голубі
Із каторг заполярних,
І невгасиму сліз цвітінь
На звук Вітчизни тої,
І душ замучених летінь
До волі золотої, —

І з цим ішов крізь цілий світ,
Крізь бурі і тумани,
Крізь вир наруги,
злоби гніт,
Крізь горя океани —

Туди… Вперед…
Вперед туди!..
Химерне серце у Біди.

ХІІ
Крізь хаос зрад, дощів і мряк
Пливе він, як моряк.
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.

На перекір пливе всьому
І вдень, і уночі…

Він не один —
і м’я ж й о м у :
В е л и к і т и с я ч і.

Ім’я йому
(слова скупі!) —
Ім’я йому —
Оте
“Ді-Пі”.

Крізь хаос бур, дощів і мряк
Пливе він, як моряк,
Над ним тримає щастя знак
Далекий Зодіяк.

І не страшний йому “отець”,
І СМЕРШ, і брухт руїн.
Для нього жахи всі — пусте,
До всього звиклий він

Це ж він по Кемптенах ставав
І супроти еМ-Пі…
Це ж він беззбройний захищав
Життя своє,
Д і – П і !

І по Герсфельдах він також
Стояв грудьми, як мур…

Таких нема людей, або ж
Таких немає бур,
Щоб віру в Правду геть змели,
Щоби зломить Біду могли.

У боротьбі з Кремлем стозлим
Це — хлопець радикальний…
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.

Ніхто зломить його не міг,
Ні “пряник” той,
ані батіг,
Ані той Кемптен,
ні Герсфельд,
Ані “сексот”,
ні інший “гельд”.

А ти, о, “тату” в тій порі!
Тобі знимать “урі-урі”!
І поки ти знимав “урі”,
Утратив
геть всі козирі.

ХІІІ
Ді-Пі ті кров’ю склали звіт.
І зрозумів Біду весь світ.
І похопилися вожді…
Й загинуть не дали Біді.

У світі ж
є ж
іще ж
добро!

І доказало це
І Р О.

І доказав це цілий світ!

XIV
Привіт, товаришу, привіт, —
Сказали так і ті раби,
Шиковані в колони,
З-за розпроклятої габи —
Залізної заслони,
Герої каторги й труда:

Привіт тобі,
Антон Біда!

Привіт тобі,
привіт,
привіт!
Іди,
ти йди крізь цілий світ,
Не потопай і не гори —
Про нас
всю правду говори.

Про нас всю правду говори!
І не тони…
І не гори…

І він іде по всій землі
І з цим благословенням,
Ніде не гине,
взагалі
Пишається з імення;

Біда з бідою на біді
Від краю і до краю
Пройшов весь світ… В тяжкім труді
(Але вже не на Чекунді!)
Готується до “раю”:

Здійсняє братній заповіт —
Він ширить
правду
на весь світ.

В змаганні тім з Кремлем стозлим
Ді-Пі цей —
унікальний.
І слава вже встає над ним,
Як світ зодіякальний.

XV
Де він не був,
куди не біг
Крізь розпач і гонитву,
Він сльози Матері зберіг,
Як скарб
і як молитву.

Зберіг любови бризки ці
Пекучі
і солоні,
І мови звук,
і на лиці
Тепло Її долоні…

І з цим іде в житті страшнім
Біда цей унікальний.
І слава
через те
над ним,
Як світ зодіякальний.

Ім’я ж йому —
піди злічи!
Ім’я —
в е л и к і т и с я ч і.

Про вірш

Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.

Історія

Поезія належить до багатого доробку автора (Іван Багряний), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.

У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.

Форма

Метрична структура: модерний тонічний вірш. Гнучкий змінний ритм із психологічними перебоями та смисловими акцентами.

Вільна строфічна будова, підпорядкована пульсації ліричного почуття. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Учвал до фінішу жену»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («За те, що ері він не в тон») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («в е л и к і  т и с я ч і») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: українська поезія · національна гідність · інтимна лірика · пейзажна лірика · філософія серця

Усі поети