Гуляй-Поле

Іван Багряний

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В трісках…
І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —
Шкіриться жаско, смердить земля.

Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м’ясом і динамітом…
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де м а т е р і, а де д і т и!?

В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один…
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.

Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? —
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста…

Гей, ти ж, Земля моя золота!

Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил
Й перемішали
З костями онуків?!

Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать соколи…
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.

Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.

О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!

Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара, —
Одплакали доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також…

Гей, ти, Земле моя!
За що ж!?

За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! —

Хто ж розсудить!? Який судія!?

Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде…

Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде, —

Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
Жаске й невблаганне — “СТІЙ!!!”

Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить…
Вже вітер жалобу відбув, і встає,
І хмару несе, як знамено своє.

Вже вітер шумитиь і полин гуде…
…Хтось там понурний, мов тінь, іде, —
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.

І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира…
То не тінь — то страшна мара.

Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Поле — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, —
Г р і з н и й,
с т р а ш н и й о т а м а н.

Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він —
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
…Прапрадід був,
Прадід…
І син…

Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! —
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.

Три черепи повні сирої землі…

Секунди біжать у їдучій імлі —
Стрілка іде до своєї мети…
Та ніщо не виповнює пустоти.

Марево блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.

Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже…
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає р о д у т о г о!

Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні —
Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики… — лише вони —
Продані, зраджені і невірні.

Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.

О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —
Благословенний на меч і бої!?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, __
Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
Й невідомщені малята твої!

Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи…

О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! —
Де ж Ти —
М е с н и к у всенародний!?!

Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!

Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.

Тінь Твоя ходить. Вітер гуде…

Іде по кістках він.
Іде…
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). —
Ходою тяжкою іде, мов чужий,

Вдивляється мовчки до серця свого,
Дивиться вглиб — і не бачить його,
В муках, в вогні обернулось в такий
К а м і н ь
Обсмалений і тяжкий.

Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима…
— Нема!.. Ще орлят нема…

Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.

Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка до риски своєї іде…

Він пестить ефес і жде:

…Вам мало на світі сиріт і калік?!?
Гряде ж
М І Й!
Р І К!!

І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
І — лявіна потече, —
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.

І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі…
І встануть каліки… І встануть сліпі…
І кинуться юні… Мужні… Старі…
І сестри зґвалтовані, і матері…

І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій…

Прокотиться смерч.
Й не поможе ні “Боже мій!”,
І не врятує “Пробі” повалених ниць…
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.

Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать С у д.

І розвіють пил. І розвіють прах
І ляжуть самі на чужих кістках
І вітер над ними, як щит, приб’є
Як Меч Правосуддя — ім’я Т в о є.

Лежатимуть так, щоб колись розвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми — Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —
Офіруваних
В ім’я поколінь.

Пливтимуть світи мимо серця Твого
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, —
Такого
Нема судії!

А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім’я —
Єдиний, найбільший з усіх Судія!

Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В с е р ц я х п о к о л і н ь!

Січень. 1944 р. Тернопіль.

Про вірш

Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.

Історія

Поезія належить до багатого доробку автора (Іван Багряний), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.

У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.

Форма

Метрична структура: модерний верлібр та авангардний акцентний вірш. Вільний, асоціативний ритм із несподіваними синтаксичними розривами та паузами.

Астрофічна композиція з графічним акцентуванням внутрішніх асоціацій. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («Три черепи повні сирої землі») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («Січень. 1944 р. Тернопіль») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: українська поезія · національна гідність · інтимна лірика · пейзажна лірика · філософія серця

Усі поети