Старий музика
Іван Манжура
Я шинкареві збіжжя все
Прогайнував на те, на се:
На горілчину, мед-вино...
Бо щось гуляю вже давно.
Стара скрипиця та лучок,
Ще й невеличкий струн пучок
Мені й зостались; все пропив,
На весіллях що заробив.
А гульки, кажуть, доведуть,
Що й попоїсти не дадуть...
Про кого, може, воно й так,
Мені ж байдуже, бо усяк
Я пообідати знайду
Лучком як тілько поведу;
Ще ж як між челядь затешусь,
Той горілчини наберусь.
Чого, скажіте, і не пить,
Коли фортунонька щастить?
Чи на весіллі, чи в танку,
Чи у беседі, чи в шинку,
В чужій і в рідній стороні
Непослідуща і мені
Доходе чарка рядова...
Бувай здорова, голова!
Спасибі людям, хоч харпак,
Ще не пропащий я козак!
І хай собі там багатир
Під себе весь загарба мир,
Свою я доленьку йому
Не проміняю, не озьму
Його багатства усього
Хоч за лучка би свойого.
Станов хоч хто могорича,
Я не піду до багача,
Мені голотонька миліш,
Між нею душеньці вільніш,
І де голота, там і я...
Так грай-бо, скрипонька моя,
Голоті вбогій повсякчас,
І хай нудьга тіка від нас!
1889
Про вірш
Драматичний життєствердний монолог скрипаля-гультяя, який відмовляється від багатства й марнославства світу заради збереження внутрішньої свободи та щирого служіння сільській бідноті.
Історія
Вірш створено 1889 року і за своєю тональністю він є глибоко автобіографічним. Манжура, якого сучасники нерідко сприймали як безпритульного мандрівника й дивака-фольклориста, вклав у цей образ власне творче кредо та презирство до ситого міщанського самовдоволення.
Образ народного музики — один із наскрізних в українській класичній літературі (від шевченківського кобзаря до героїв Марка Вовчка), проте у Манжури він позбавлений зайвого пафосу й заземлений у бурлескно-трагічну стихію шинкового побуту та сільського свята.
Форма
Написано чотиристопним ямбом із суміжним (парним — aabb) римуванням, що нагадує ритміку народної баладної оповіді, віршованої казки чи монологу в жанрі рацеї. Мова рясніє просторіччями, колоритними діалектизмами та демінутивами («скрипиця», «лучок», «фортунонька», «голотонька»), які підкреслюють невимушений характер усного мовлення.
Як читати
Образ старого музики амбівалентний: на поверхні це легковажний гультяй і волоцюга («харпак»), який усе прогайнував у шинку, залишившись лише зі старою скрипкою та пучком струн. Проте за зовнішньою безтурботністю приховано свідомий етичний вибір. Для героя скрипка — це не засіб наживи, а священний інструмент людської спорідненості та розради серед безпросвітної біди.
Кульмінаційним є зіткнення двох життєвих філософій: ненажерливого захланного багатія («під себе весь загарба мир») та жебрака-музиканта, який ні за які скарби не продасть своєї свободи. Музикант обирає голоту, бо лише серед знедолених його душа почувається вільною. Фінальний заклик грати для вбогих, щоб розігнати нудьгу, перетворює його мистецтво на безкорисливе духовне подвижництво.
Теми: мистецтво і народ · внутрішня свобода · духовність проти багатства · образ мандрівного музики · соціальна солідарність