"Та вже весна, та вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне".
Та тепер вже молоденький
Коня не сідлає,
А цапині постоли він
На ноги взуває.
Замість списа — бере косу,
За шаблю — мантачку,
За кирею ж одягає
Свитину бурлацьку.
Не питає у дівчини
В степу він дороги:
Де до Криму, де до Дону,
А де за пороги;
А питає в молодої
Німецької хати,
Щоб-то стати заробити
Собі хоч на лати.
1889
Гірка соціально-побутова антитеза козацької минувшини й пореформеної кріпацької реальності, де пробудження природи віщує колишньому воїнові не звитяжний похід, а виснажливу заробітчанську кабалу.
Поезія написана у 1889 році й належить до другого, найбільш зрілого та водночас драматичного періоду творчості Івана Манжури. Після виходу дебютної збірки «Степові думи та співи» (1889) поет перебував у скрутному матеріальному становищі, мандруючи Катеринославщиною й безпосередньо спостерігаючи трагедію розореного українського селянства.
Твір органічно перегукується із фольклорними веснянками та наймитськими піснями, фіксуючи появу нової соціальної верстви — безземельних заробітчан-бурлак, які наймалися на сезонні польові роботи до заможних німецьких колоністів Півдня України.
Твір витримано у формі коломийкового вірша (чотиристопний хорей із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень: 4+4 / 4+3 склади у строфі або 8-складові та 7-складові рядки), характерного для народнопісенного жанру веснянки та козацьких пісень. Римування перехресне або суміжне пісенне з переважанням асонансів (капле — пахне, сідлає — взуває). Евфонія насичена плавними сонорними приголосними [л], [н], [р].
Композиція побудована на прийомі виразної антитези та гіркої іронії. Твір відкривається цитуванням радісної традиційної пісні («Та вже весна, та вже красна... Молодому козакові мандрівочка пахне»), проте відразу ж спростовує цю романтичну ідилію суворою соціальною дійсністю. Образи козацької слави послідовно підмінюються реаліями пролетарського зубожіння: кінь змінюється на «цапині постоли», лицарський спис — на селянську косу, козацька шабля — на точильну мантачку, а військова кирея — на подерту бурлацьку свитину.
Зміна просторових орієнтирів набуває глибокого символізму: замість героїчних напрямків козацького степу («Де до Криму, де до Дону, а де за пороги») степовик змушений шукати чужу «німецьку хату», аби заробити «собі хоч на лати». Манжура з надзвичайною художньою точністю передав деміфологізацію пореформеного степу, де дух вольниці розбився об нещадну соціально-економічну залежність.
Теми: соціальна нерівність · бурлацтво та наймитство · деміфологізація козацтва · гірка іронія · весна і праця