Далеко!
Костянтина Малицька
Забренїли ой! весною
Чисті ріки з гір водою,
Зашуміли у простори
Поміж ниви, поміж гори.
Хвиля котить ся весела
У ті наші тихі села.
А над ними лист берези
Ронить сльози наче слези;
А здовж струї ген видати
Чорні стріхи, низькі хати:
Стали мовчки в довгім шнурі
У задумі, у понурій...
Сьвітить сонце, сипле лучі
На люд в селах тих живучих,
Сьвітить, свьвітить, жаром сїє,
Та серць змерзлих не зігріє;
Буйний вітер не всушає
Слїз, що нарід проливає;
Хоч землицю зелень вбрала,
В нього ярь ще не настала.
А довкола глухо, сумно,
Мов зложили щастє в трумно...
Не весело і дїтворі,
Білі личка аж прозорі...
Не співає над потоком
Дївчинонька з ясним оком;
І дїдусь, наш голуб сивий,
Слезним зором мірить ниви...
Пісня з поля ллєсь тужлива:
"Ой ти доле нещаслива!"
Мряка села налягає,
Все сумує і зітхає
Від бабусї до дитяти,
Бо далеко щастє хати.
Ллють ся ріки в край широкий,
Ген у море у глибоке...
По дорозї сьвіта много,
Мало щастя, сила злого!
Та де вдарять в берег води,
Всюди братий два є роди:
Панувати сей охочий,
А брат другий — віл робочий;
Сей в тоненькім ходить платю,
Того спина у лахматю;
Сему вінцї з рож сплїтають,
Того й рястом не квітчають;
Сей безкарно топче права
І йому ще з сього слава,
А той другий кровю тільки
Може змити шалу хвильку!
Вють ся ріки між полями,
Могутнїють слїзоньками,
А їх хвиль гучнії звуки
Глушать зойк біди й розпуки.
Лиш із рідка, в неохотї
Кине кожний гріш бідноті:
Бідний руку простягає,
Згорда лепту пан кидає,
Як рабови, не як брату,
Що з ним дїлить серце й хату.
Хоч піт ллєть ся, гнуть ся спини,
Сьвітла, долї нї крихтини!
Плещуть води вниз до моря —
Не свитає щастя зоря...
Струя сліїзми в щерть налита,
Та далеко щастє сьвіта!
Про вірш
Елегійний твір громадянського звучання, що поєднує весняний пейзаж із гірким усвідомленням соціальної прірви та національно-економічного безправ'я галицького селянства.
Історія
Вірш постав у контексті активної літературно-громадської та педагогічної діяльності Костянтини Малицької в Галичині кінця XIX — початку XX століття. Перебуваючи в епіцентрі народовецького руху, поетеса безпосередньо спостерігала за злиденним існуванням автохтонного селянства під австро-угорським пануванням, коли природні багатства краю контрастували з масовим зубожінням, борговою кабалою та трудовою еміграцією за океан.
Твір відображає ідеологічні пошуки західноукраїнської інтелігенції, орієнтованої на ідеали Івана Франка та радикальної демократії, для якої весняне пробудження природи ставало болісним тригером роздумів про запізніле соціальне визволення («в нього ярь ще не настала»). Конкретні реалії галицьких сіл із понурими солом'яними стріхами формують тут не етнографічну екзотику, а реалістичне полотно кричущої кривди.
Форма
Поезія написана чотиристопним хореєм із переважанням суміжного (парного) римування (aabb), що надає ритмові пісенної плинності, генетично спорідненої з традиційними коломийковими та баладно-голосильними інтонаціями.
Своєрідність метричної організації полягає у чергуванні повноударних і полегшених стоп, що створює ефект монотонного, тужливого накочування («Забренїли ой! весною / Чисті ріки з гір водою...»). Використання діалектних і тогочасних правописних форм підсилює автентичний колорит мовного полотна.
Як читати
Композиція вірша вибудувана на гострому романтико-реалістичному психологічному паралелізмі: життєдайне буяння весняної природи (гірські ріки, сонце, зелень) дисонує із суспільним заціпенінням і безпросвітним людським горем. Зоровий ряд (чорні стріхи в понурому шнурі, сльози на листі берези, прозорі личка голодної дітвори) створює гнітючу атмосферу духовного та фізичного склепу («мов зложили щастє в трумно»).
У другій частині твору елегійна скарга трансформується у гостру соціально-філософську алегорію. Символічний образ ріки, яка прямує до моря і могутніє від людських сліз, виводить наратив до узагальнення: світ поділений на «два роди братів» — паразитичного гнобителя та підневільного «робочого вола». Контраст між «тоненьким платтям» і лахміттям, трояндовими вінцями і забуттям набуває ознак неприхованого соціального бунту, де єдиною відповіддю безправного люду стає вистраждана кров'яна хвиля відчаю.
Теми: соціальна нерівність · доля галицького селянства · весняне пробудження і суспільний занепад · психологічний паралелізм · громадянська лірика