Поставали козаченьки
Довгими рядами,
Загреміли сурми, труби
На бій з ворогами.
А як ішли козаченьки
До славного бою,
Зашуміли всі прапори
Їм над головою!
А як в бій йшли волі слави
Славно добувати,
Присягали краще згинуть,
А стяг не віддати!
Присягали за Вкраїну
Життя положити,
І кайдани ворожії
З матери здоймити!
Пішли в похід козаченьки
Тільки стяг ще мріє,
А за ними буйний вітер
По могилах віє.
Патріотичний гімн лицарської самопожертви, що актуалізує козацький міф заради визволення поневоленої Батьківщини від ворожих кайданів.
Поезія написана на початку XX століття в добу бурхливого розгортання молодіжного сокільсько-січового та пластового руху в Західній Україні, де Костянтина Малицька була однією з провідних натхненниць і авторок патріотичного репертуару. Історична пам'ять про козаччину в цей час активно культивувалася для формування нової мілітарної свідомості молоді, готової до збройної боротьби за державність.
Твір безпосередньо перегукується із зародженням формацій Українських січових стрільців (УСС), на чиїх прапорах козацька символіка поєднувалася з європейським модерним націоналізмом. Образ України як ув'язненої матері був загальноприйнятим для галицького дискурсу переддень і в часи Першої світової війни.
Вірш побудований у формі класичної пісенно-баладної строфи: чергування чотиристопного та тристопного хорея з перехресним дактилічно-чоловічим або жіночо-чоловічим римуванням за схемою AbAb / abcb, характерною для історичних та стрілецьких пісень.
Динамічний маршовий ритм забезпечується стислими фразами, лаконічними дієслівними римами («рядами — ворогами», «слави — добувати», «положити — здоймити») та чіткою цезурою після кожної стопи.
Образна тканина твору спирається на глибинні архетипи українського лицарського епосу. «Козаченьки» тут постають не архаїчними персонажами минувшини, а позачасовим типом воїна-оборонця, готового на свідому танатологічну жертву заради святині — військового прапора («краще згинуть, а стяг не віддати»). Прапор персоніфікує державницьку гідність та честь звитяжців.
Сакралізація боротьби досягається через традиційний для народницької поезії образ Матері-Вкраїни, скутої ворожими ланцюгами. Фінальна строфа переводить героїчний марш у площину романтичної елегії: зникання строю за горизонтом («тільки стяг ще мріє») і вітер, що віє по курганах-могилах, зв'язують сучасний похід новочасного лицарства з невмирущим козацьким пантеоном.
Теми: козацька лицарська честь · жертовність заради України · культ прапора · військовий побратимський чин · стрілецько-патріотична лірика