З листа Джонатана Яреми Свіфта
Леонід Кисельов
Я не хочу лежати в цій рабській землі,
Радше спатиму в лондонській твані!
Чи ж повірю, що тут, в світанковій імлі,
Не розтане мій подих останній.
Чи ж повірю, що янголи бачать здаля
І господь щиросердо кохає
На малесенькій кульці, що зветься Земля —
Порошину ірландського краю.
Захлинається серце: ласкавець, пророк…
Захисти свої люди, воскресни!
Це облуда, мара, бо мій шлях до зірок,
Це вони мої браття і сестри.
Я любив і кохав, і в найтяжчій борні
Не загасли роки мого шалу.
Та все більше скорботи лишалось мені
І все менше любові лишалось.
Як нестерпно щоранку болить голова —
Мабуть, час вже додому, додому.
І ніщо вже не важить, я все змарнував,
Поховайте хоч в пеклі самому!
1968
Про вірш
Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.
Історія
Поезія належить до багатого доробку автора (Леонід Кисельов), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Форма
Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Як читати
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Я не хочу лежати в цій рабській землі»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Це облуда, мара, бо мій шлях до зірок») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Поховайте хоч в пеклі самому») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · інтимна лірика · філософія серця · екзистенційний досвід