Безпритульна течія (вибрані поезії)
Леонід Талалай
БЕЗПРИТУЛЬНА ТЕЧІЯ
(Вибрані поезії)
СТАРИЙ СКРИПАЛЬ
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, —
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.
* * *
Нічого вже не виб’єш клином,
Тим більше, клином журавлиним,
Коли в роси осіння дрож.
Не воруши старого сіна
І вічну пам'ять не тривож.
Не долетіти навіть маркою,
У ті часи, до того раю,
Із того раю ворон каркає
Так, ніби Леніна читає.
Відзеленіло місто-сад,
І там, де ми ходили парами,
Стоїть червоний листопад
Більшовиком із мемуарами.
Стоїть, шепоче: — Є, моє,
Хіба ж гадав, хіба ж очікував,
Що вже й за душу, котра ж є?!
Нічого дідько не дає
І забарився Чічіков, —
І тільки сниться хатка в Відні.
Ще й солов’ї усі на півдні
Буржуїв, певне, веселять, —
Нема кого і розстрілять…
Я теж дитина листопада,
Я низько жив, ще нижче падав,
І хоч за мною не хрести,
Але прости мене, прости,
О Господе, як я прощаю
Будівникам отого раю
І разом з ними, навіть в ногу,
Перемагаючи знемогу
І проклинаючи епоху,
Як недотоптаний поет,
Несу, згинаючи хребет,
На Суд високий, на Голгофу
І спільний гріх, і спільний хрест.
* * *
На подвір’ї кінь ірже.
— Хто це? Хто на мій поріг?
— З пирогом? Чи на пиріг?
— Князь, здається…Та невже?
— В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.
Срібні вуса, сині губи.
Почорнів, як та примара.
— Це чого ти, княже любий,
мов зайшов за хмару?
— Я з полону, я з неволі…
Загубив я в Дикім полі
Честь і славу, і дружину,
І тепер від страму гину.
— Співчуваю, мій варяже,
Буде ранок – все розкажеш,
Зараз пізно. Годі нити,
Нашу ніч мечем ділити,
Ось тобі кухонний ніж, –
Краще яблуко розріж…
Ні – так ні. Просить не стану.
Раз сказала – і доволі!
Я тобі не Ярославна
Та і ти не в Дикім полі.
Повернути славу хочеш?
Напускай туману в очі
І такого, щоб усі
Просльозились на Русі,
Говори, що навіть небо
Ополчилось проти тебе,
Що від вечора й до рану
На дружину падав грім…
І постанеш із туману
І героєм, і святим!
Ось тобі до рани сіль,
І…Котися ти в Путивль!
* * *
Ще глиці запах зберігає час
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.
За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на лавці,
Куняючи, у спогади гребе,
Пригадуючи з персиком себе.
А їй минуле дихає у спину,
І, як тоді, в бабусиному сні
Ясмин цвіте на чорнім піаніно
І світиться із люстра на стіні.
А за вікном гроза синьо-імлиста
І дівчинка, освітлена на мить,
Біжить, біжить, і музикою Ліста
Травневий дощ алеєю біжить.
Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
Вже через хвіртку
Спрагло палахку
Для поцілунку підставля щоку…
І знову наростаючи звучить
Все той же Ліст. І краплі по воді
Біжать, біжать…
І дівчинка біжить
Із сна у сон біжить, як і тоді,
Біжить у сад, в ясминову цвітінь,
І завмирає, Ліста перегнавши,
І розтає в тумані сновидінь,
З яких і ми й життя маленьке наше.
* * *
Залопотів білизною балкон
І обірвався сон про Вавилон,
Лишились тільки метушня і сміх
І давні суперечки на майдані
Про вежу, що й сьогодні в риштуванні, —
І щоб її довершити, Сізіф
Уже останній, ніби, котить камінь.
За вікнами вирують рівчаки,
І ручаї аж піняться від клекоту,
І проводжають криком хлопчаки
Свої хиткі кораблики "у греки".
А я свого такого ж із паперу
Чекаю, ніби звістки від Гомера,
І надихаюсь міфами старими
І вірю знову Музі і словам,
Як у дитинстві подвигам, якими
В сусіда обростав з роками шрам.
І цілий день в чеканні, як навшпиньках,
І вуликом гуде поштова скринька,
Хоч порожньо у скриньці, як і в чарці,
Яку допив за мертвих і живих
Під поглядами крука на акації,
Що мов офіціант у чорнім фраці
При виході чекає чайових.
* * *
Із циклу "У трепеті і вогні"
Тетяні Винник
І
Ну вистачить, не плач, доволі,
Не треба сліз, не мруж чоло.
Можливо, іншого у долі
Для нас нічого й не було.
Тож почекаємо – ще буде,
І скреснуть ріки і човни, —
Але кватирку причини
І вкутай душу від простуди.
І не маяч, як тінь над тінню,
Залиш для осені осіннє,
Скажи "бувай" своїй печалі,
Нехай іде під три дощі,
Або стоїть, як на причалі,
Одна у сірому плащі.
Повір, нас доля не забула,
І недалеко вже "курли"
Летить привітом зі Стамбула,
Де ми з тобою не були.
Все уладнається потроху,
А ми ж чекати мастаки.
Таке життя, така епоха.
…………………і ми такі.
ІІ
Забудь про осінь і туман,
Візьми мене у сон на згадку,
Як неабищицю, закладку
У недочитаний роман.
Засни із думкою про мене,
Нам буде весело вві сні,
Де усміхаєшся мені,
Як суджена і наречена.
Цвіте ромашками довкілля,
Цвітуть гвоздики, чистотіл…
Я наварю крутого зілля,
Знайду вина, покличу змія,
Скажу: — Всі яблука – на стіл!
І знак подам – і через мить
Шампанське піниться фатою,
Сміється й плаче молодою…
І вже дружиною шипить,
Про щось інтимне чайник синій
Пропихкотить у нетерпінні
На вушко чашечці-білявці.
І геть байдужий до подій
Заклякне Буддою на таці,
Задерши вгору ніс кривий.
Оркестр запросить танцювати,
Гостей з-за столу підведе.
Зелений змій обійме брата
І в ноги Єві упаде.
А я шепну тобі: — Живи!
Забудь, що є печаль, невдачі,
Що вершником без голови
Старий будильник в будень скаче.
Допоки ми, як чаклуни,
Допоки ми у позачассі
В одному сні, в одному вальсі,
В одному вихорі весни…
* * *
І тривожно і щасливо,
на стільці русяве диво
усміхається навпроти:
світлі очі, білі плечі,
на які накинув вечір
переливну позолоту.
На її легких руках,
що завмерли на коліні,
погляд мій і трепет тіні
яблуневого листка.
Світлі очі пломеніють,
вітер сіють, вітер сіють,
навіваючи весну, –
серце терпко завмирає,
ніби вже передчуває,
ніби знає, що пожну
за своє зачарування, –
це – і зустріч і прощання
в часі пізньому злились.
Тихше, серце, примирись
з неминучістю смеркання.
Тільки ж очі пломеніють,
вітер сіють, вітер сіють,
і вчувається мені,
як шумить від бурі крона
вся осіння, безборонна,
вся у трепеті й вогні.
* * *
Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник стукає гучніше,
і щось таке в ранковій тиші,
як в недоказаному слові
моєї пізньої любові.
Шепочу я тобі: – Кохана,
іще поспи, іще зарано... –
І вже, можливо, не мені
ти усміхаєшся вві сні
крізь пасмо світлого волосся.
А за вікном холодна осінь
чорніє кроною крізь сніг,
і йде зі снігом на поріг
невідворотниця-розлука,
ще трішки... і вона постука.
* * *
Іди. У мене все прострочено.
Не оглядайся – я не хочу,
щоб ти побачила мій страх,
щоб ти відбилася в сльозах,
що ледве стримую... Іди.
Не оглядайсь на безнадію,
нехай без тебе осінь тліє
в безодні темної води,
не оглядаючись, іди.
Іди. Уже не окликаю.
Що міг, що встиг – відшепотів,
і легших від сльози немає,
уже немає в мене слів.
а може, і мене немає.
Все відбулося. Все. Амінь.
Не оглядайсь – побачиш тінь.
Що потім в згадці промайне,
вві сні постане чимось більшим,
і ти шукатимеш мене
і не знаходитимеш в іншім.
* * *
Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.
Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені, світи,
світи хоч ти, осіння зірко.
Світи, пульсуючи над садом,
над пережитим і над тим,
що облітає листопадом
таким навальним і густим...
А спалахнеш перед світанням
нехай кохана у вікні,
твоє побачивши згасання,
ще встигне загадать бажання,
що не збулося при мені.
* * * * * * * * * * *
***
Над дорогою у вирій
Підведеться ранок сірий,
Як високі вуха зайця,
Що несе мені окрайця.
І до отчої хатини
Поведе мене дорога
Відпочити на колінах
Дерев’яного порога.
Проведе понад рікою,
Де у синім плині літо
Із хмаринки золотої
Золоте дитинство ліпить.
Там пісок іще гарячий
І сліди, яких не змити,
І на соняшнику скаче,
Може, я, а, може, вітер.
І давно натомість сина
Тільки курява дороги
Осідає на коліна
Дерев’яного порога.
***
Крім тернів, ніякі лаври
Для поета не ростуть.
А присняться гонорари –
Похмелися…і забудь.
Можна вижить на картоплі,
Не цілуючи пантофлі.
Три вожді, як три сокири,
Не виблискують у профіль
Над заручниками ліри.
Ні Дантес, ані Сальєрі
Не постукають у двері, –
Ні кривавої дуелі,
Ні отруйного вина…
І в Тарасовому сквері,
Як ніколи, тишина.
***
Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.
За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під руки тягнуть на обід.
Ідуть за бідами-полями
Дощі безрукими старцями.
А на горі, чорніші сажі,
Женці розгублено гудуть,
То знову скажуть, як зав’яжуть,
І далі приказки не йдуть.
В Холоднім ярі поза часом
Майне й розчиниться козак…
І час гримить, як порожняк,
Над порожнечею Донбасу.
***
Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.
У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб своїх героїв роздивиться
Вкотре проявляє наші лиця,
А на лицях нічого читати –
Мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
Лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
А трамвай один,
І той не їде.
Торохтить відбійний молоток,
Люди метушаться в жовтих робах.
І тече з годинника пісок,
Підіймаючи над кожним горбик.
Чай завариш, вип’єш нашвидку,
Мацаєш неголену щоку,
В дзеркало зиркнеш:
— О Боже мій,
Та невже насправді я такий?
Донька ввійде, платтячком війне,
Звично привітається рукою
І заповнить дзеркало собою,
Витіснивши меблі і мене.
***
Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому скотиться роса,
І Вінграновський усміхнеться
В грузинськім кепі і трусах
З високим келихом вина
Біля носатого човна.
Постануть рідні із пітьми,
Почую батька за дверми,
Побачу матір біля ґанку…
Оглянься, душе, і візьми,
Хоч щось візьми
На вічну згадку.
***
Ще недокурена цигарка,
Але конвойний підганя.
Лишилось часу – на затяжку,
Лишилось в чарці – "на коня",
І вже кінцева…не далеко –
За поворотом до аптеки,
Де співчутливо, як від серця,
Призвідник першого гріха
Тобі у спину усміхнеться
Й порожнім блюдцем помаха.
***
І слів немає щось договорить,
І сенсу говорить уже немає.
Усе, що так горіло, пригасає,
А все, що підкидаю, не горить.
І сад на спаді.