Верхів’ями день догорів,
Як усмішка теплого літа,
Темніє вода у Дніпрі,
Верба починає темніти.
І вечір уже звечорів,
І ясена тінь вечорова
Ховає у сонній траві
Гнізда прохололу підкову.
Як хочеться все охопить
Очима, чуттями своїми!
Уже потемніли степи,
І сутінки стали густими.
Уже піднялася пітьма,
Зрівняла долину з горою…
І відстані майже нема
Між зіркою в небі і мною.
Медитативна пейзажно-філософська мініатюра про таїнство згасання дня й розчинення людського «я» у неосяжній вечоровій безконечності Всесвіту.
Вірш репрезентує характерну для Леоніда Талалая камерну філософську лірику, в якій спостереження за природними стихіями — водою, небом, присмерком — стає імпульсом для внутрішнього самозаглиблення. Поет належав до так званих «тихих ліриків» та авторів пізнього шістдесятництва, що свідомо відходили від радянської гучномовної публіцистики у простір тонких психологічних вібрацій і суто естетичних вартостей.
Образ вечірнього Дніпра та степового ландшафту вказує на органічну закоріненість поетики Талалая в топографію та метафізику Подніпров'я й Донеччини. У цій поезії відбито період зрілості митця, коли відчуття плину буття набуває форми пантеїстичного злиття суб'єкта лірики з вічним космічним простором.
Поезія написана чотиристопним ямбом із пірихіями, що уповільнюють рух вірша й створюють ефект поступового западання присмерку. Твір має класичну катренову композицію із перехресним римуванням (абаб), де чергуються чоловічі та жіночі клаузули (літа — темніти, догорів — Дніпрі).
Евфонічна фактура багата на алітерації сонорних [р], [в], [л], [н] та приглушених звуків («сутінки стали густими», «догорів», «вечорова»), що майстерно відтворюють опадання денного гамору й панування вечірньої тиші.
Композиція твору розгортається від конкретного земного овидива (верби, верхів'я лісу, дніпровські води) до вертикального космічного масштабу (небо, зорі). Ключова метафора («верхів'ями день догорів») задає елегійний тон прощання зі світлом, а виразна деталь («гнізда прохололу підкову») матеріалізує настання нічної холодної безмовності.
У фінальних рядках простір зазнає радикальної трансформації: темрява усуває земну ієрархію й горизонтальні рельєфи («зрівняла долину з горою»), що призводить до несподіваного подолання дистанції між людською самотністю і нескінченністю космосу («І відстані майже нема / Між зіркою в небі і мною»). Це момент абсолютного екзистенційного просвітлення, у якому людина відчуває спорідненість із Усесвітом.
Теми: пейзажна лірика · філософська медитація · гармонія з космосом · вечірній пейзаж · екзистенційна самотність