Так пахне спека на стерні…
Леонід Талалай
Так пахне спека на стерні
Достиглим літом і здоров’ям,
Так переповнюються дні
І сподіванням, і любов’ю.
Але у тихі вечори
У почуття мої і думи
Вітрами іншої пори
Уже повіяло, подуло.
У небі википіла синь,
Позолотішала солома.
Далекі чую голоси
На тому березі, на тому.
Ще сумувати, не з руки,
Усе надіями сповито,
І пролітають літаки
Над журавлями і над літом.
І більше бачу я краси,
І відчуваю кожен промінь,
Бо даленіють голоси
На тому березі, на тому.
А щось обізветься в мені,
І я в неспокої погляну —
А біля річки вороні
Уже надихали туману.
Іржання котиться в ліси,
У свій початок, як додому,
І притихають голоси
На тому березі, на тому.
Про вірш
Елегійне філософське роздумання про завершення літа людського життя, передчуття осіннього згасання та таємничі поклики вічності.
Історія
Поезія репрезентує зрілу творчість Талалая, де домінують мотиви переходу буття від літнього розквіту до осіннього охолодження — метафори вікового переходу та усвідомлення конеentry власного існування. У цей період поет утвердився як один із найтонших майстрів української медитативної лірики, розвиваючи традиції Максима Рильського, Євгена Плужника та Володимира Свідзінського.
У вірші вловлюються настрої авторефлексії покоління, чия молодість припала на період відлиги, а зрілість — на глухі часи пізнього застою, коли увага ліричного суб'єкта дедалі глибше зосереджувалася на позачасових екзистенційних категоріях пам'яті, предків і потойбічних знаків буття.
Форма
Твір укладено чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає висловлюванню плинного, задумливо-повільного темпу. Вірш складається з шести катренів із регулярним перехресним римуванням (абаб) із чергуванням жіночих і чоловічих рим (стерні — здоров'ям, дні — любов'ю).
Особливої сугестивної чарівності та пісенності віршу надає потрійний рефрен у парних строфах («На тому березі, на тому»), звуковий ландшафт якого побудований на повторі сонорних та широких відкритих голосних [о], [е], що імітують відлуння на річковому плесі.
Як читати
Текст базується на тонкій антитезі зовнішнього тілесного торжества (спека, достигле літо, позолотіла солома, рев реактивних літаків) і внутрішнього холодку тривоги («Вітрами іншої пори / Уже повіяло, подуло»). Золота повнота серпневого полудня приховує неминуче вичахання світла, роблячи ліричного героя проникливішим і чутливішим до краси проминання.
Символіка «того берега» має глибоке архетипне навантаження — це не лише протилежний бік ріки, а й метафора минулого, простору спогадів або берега вічності (перегук із міфологемою Стіксу). Образ табуна вороних коней, які «надихали туману», сповнений вітальної й водночас потойбічної таємничості: їхнє іржання, що відлунює в ліси «у свій початок, як додому», замикає коло буття, повертаючи свідомість героя до першоджерел буття.
Теми: філософська елегія · згасання літа · передчуття осені · плин часу й пам'ять · архетип ріки й межі