Зведениця

Марко Черемшина

Прокуратна копила має!

Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться.

Зведениця копила несе!

Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля її стрясає. Сонце паде.

А на гіллі зазуля кує.

— Ой не куй, зазулько, не куй, не милиси! Йик перейшла-сми на панцкий хліб, то я вже не дівка, не сьмію ті надслухати. Шо ті маю гулити, шо ті буду трудити?

Дала-с мені, душко, віночьок, що ми груди ссе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси диву.тси, шо такий віночьок маю!

А буду в село входити, а люди на мене ззиратиси будут. Будут за мнов у пальці свистати, будут спирати та гійкати.

Та й будут питатиси у мене: "Ти де, небого, такий віньочок собі курила, де такі чічки назбирала?"

А я їм буду уповідати: "Була-сми у такого пана, шо такий город має!"

Або буду їм щьире казати: "Пан звйизав мені руки серед ночі та й..."

Або ні: буду від людей утікати.

Вітер шумить, сором до села наносить, зведениці дорогу стелить. Хмари скликає.

На гіллі зазуля кує...

— Таку пишну долю мені вікувала-с, таку делікатну! Грудий тримаєси, плекати 'го маю. На ввес вік!

Буде мні флетівня здибати, буде си питати: "На котрім тото данци така парубія грешна, шо ті затичку дала?"

А я їм буду казати: "Аби-сте си тогди поженили, йик я дівков буду! Шо-сте мні обнинали, шо-сте віна шукали". За тото їм так скажу...

Але не скажу, лиш буду кльисти усіма кльи тьбами. Що з села дівку пустили, шо такі годні.

А йик не буду кльисти, то буду просити: "Не бійтеси, легіники, встиду вам не зроблю, на данец си не важу".

А дівчьитам буду наказувати: "Сокотітси мене, сестрички, бо-сми на перехід добра".

— А-а, а-а-а!

Моя дити-на!

Копил бексає на все горло, бо розпусний, не має дьиді, аби сокирою загрозив, зубами заскреготав.

— А-а, а-а, а!

Гори землі не тримаються, увесь світ гойдається, в колисці колишеться.

— Ку-ку! Ку-ку! Хе!

Моє копилє!

На коліна упаду, буду з дьидем, з ненев вітатиси.

А ненька буде собі сивий волос вимикати, буде радуватиси: "Ото-сми си потіхи діждала, ото раз внучьку маю!"

А я буду розповідати: "Казала-с мені, ненько, абих пана слухала, абих си мештерьила! А я його слухала і вдень і вночьи".

А дьидик ме кричьити: "Абих ті не видів, не ввакайси в хату!"

А я буду йому руким цулувати: "Я, дьидику, тілько винна, шо-сми на симбрилю у місто пішла, шо-сми служила та й вас годувала. А йик сми-си доробила, то мні пан відправив. То я до вас прийшла у гості".

А потому ненька за кіски мене буде тримати, а дьидик буде за ніжки внучьку брати та й ме мні бити, душі надслухати.

А я буду проситиси.

А потому піду собі глібокого плеса шукати.

Та й буде по всему...

Про вірш

Трагічна психологічна новела розкриває душевний злам і розпач покритки, яка вертається до рідного села з позашлюбною дитиною, приречена на неминучий суспільний осуд, ганьбу та цілковите відчуження.

Історія

Новела належить до раннього періоду творчості Марка Черемшини (Івана Семанюка) і ввійшла до його дебютної збірки «Зазулька» (1901), яка закріпила за автором славу одного з найсамобутніших майстрів покутської новелістики поруч із Василем Стефаником та Лесем Мартовичем.

Для галицького та покутського патріархального села зламу XIX–XX століть доля покритки («зведениці») залишалася незмінно жорстокою: породілля поза шлюбом зазнавала суворого остракізму, глуму та маргіналізації з боку громади, що змушувало матерів-одиначок жити у вічному таврі або зважуватися на відчайдушні кроки.

Форма

Психологічна новела експресіоністичного спрямування. Твір побудований у формі напруженого внутрішнього монологу-голосіння героїні, де реальний простір зливається з її тривожними видіннями та передчуттям ганьби.

Мова насичена гуцульсько-покутською діалектною лексикою, пісенно-голосільними ритмізованими інтонаціями, звукописом та експресивними синтаксичними повторами.

Як читати

Центральний образ «віночка, що груди ссе» набуває глибоко амбівалентного змісту: традиційний атрибут дівочої чистоти й весільної честі перетворюється на гірку метафору плоду спокуси та печаті вічного сорому. Діалог із зозулею розгортає архаїчний архетип віщування долі, де пташине кування сприймається як безжальний вирок на безвихідь.

Природа навколо героїні персоніфікується та віддзеркалює її пекельні внутрішні муки: трава «горить під ногами», сонце «падає», дубина валиться. Автор майстерно передає панічний жах перед людським судом через уявний хор селян («будут у пальці свистати»), демонструючи екзистенційну самотність покритки, скривдженої панською сваволею.

Теми: доля покритки · соціальний осуд · покутське село · материнство і сором · екзистенційна самотність

Усі поети