Чортова пригода
(Т. Г. Шевченку)
Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, — бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.
Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братіки, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на Божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунів, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитися — як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живії очі тобі бреше, як шовком шиє — хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько — хай над ним земля пером! — не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, і ви, що брехнею світ перейдеш, та назад не вернеш. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий — чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світа — був, як то кажуть, у бувальцях. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив? Чого не траплялось, чого не доводилось! І не сказати, і не змалювати! Що вам оце в дивовижу, то мені в обідень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало, або улітечку травиця, а на Водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний… Не в такому горщику наварювали, та дякувати Богу — ошамненько виїдали.
Еге ж, бачив я його добре — не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.
Щоб то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив і дізнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.
Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.
Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?
Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити, та "не лізь", каже, "попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь". Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати, та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.
Марко Вовчок — Чари Марко Вовчок — Отець Андрій Марко Вовчок — Червонный король Ще 36 творів → Біографія Марка Вовчка
Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: "Ось воно є!" І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.
Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко, роздивлюсь, мовляв, і, як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінне ті колеса купити.
Кум Демко — хай царствує — був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на розвагу. Приходжу. Кум дома — рад, вітає: "А, Свириде друже!" Вітає і кумова жінка — вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащикувать та побаришкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.
— А чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко — господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя, і треба його гарненько почастувати. Чуєш?
— Та чую ж, чую, — одвертає.
Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.
А Демко знов до мене:
— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив, стояли коні, а зійшло сонечко…
— Де там він їх бачив, як звечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!
— Оце жіночий розум! — сміється Демко, — начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува… Еге-ге! аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…
— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!
(А сам поглядаю на Демчиху).
— Авжеж не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.
— Еге ж, міру! — почала, начебто кепкуючи, Демчиха
Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, — од якогось турчина, чи що, собі придбав, — і дає їй у руки: "Оковитої мені, та хутенько!"
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що глушкових коней запопали.
Коли ось і Демчиха з оковитою…
— Ой, жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік…
— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.
(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене).
А Демко бере пляшку і частує мене:
— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!
Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
— Пий, куме, до дна, бо на дні молоді дні!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.
— А невірна, — знов згоджується Демко.
Та до жінки:
— Не покуштуєш, Одарцю? — Добра!
— Дякувати! — одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома, та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…
— Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки. До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…
І каже Демко:
— А славно там поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби— то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!
Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:
— Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?
— А на біса мені та жінка? — одказує. — На біса те хазяйствечко? Одна морока!
Тут Демчиху, мабуть, допекло до ширця, бо аж засичала:
— Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, — то буде така пара, що й поза Буг не стидко!
(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки).
— Що мені той Буг? — править Демко. — Хіба в Бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?
— Тягніть, тягніть на здоров’я! — глузує Демчиха. — Аби Гапка не потягнула когось на розправу…
(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки).
А Демко вже заходжується аж у Палестини.
— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!
І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, — хвалиться, — втопчу стежку, а з-за Палестинів…
— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.
(А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко! — думаю). І наче не чув, озиваюсь до Демка:
— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…
— У Палестини! — править, — у Палестини! І геть-геть за Палестини!
В голові йому вже добре бринить… Частує: "До тебе, куме, до тебе, Свириде!" — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
— Які там, куме, Палестини, — кажу. — Нащо вони нам здались?
— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…
(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів,
А Демко як гримне:
— Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
— Зась!
— Як-то, — питаю, — зась?
— Зась! зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!
— Таке? — кажу.
— А мабуть, "таке"! — сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
— Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…
А Демко таки не вгава:
— Зась! зась! Не дам собі в кашу дмухать!
Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів… А Демчиха аж танцює:
— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться…
Надозолила мені катова дзундзуриха.
— А пожди, — кажу, — дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї…
А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, — бо до ката було там в неї усячини понастановлено, — а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…
Постояв, постояв, полапав трохи двері — двері в їх славнії — дубовії — та й повернув на греблю: хай тобі риба і озеро!
Іду та гадаю: нащо-то Господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!
Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: ВІН сидить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.
— А що, — кажу, — бісику, чого се такеньки зажуривсь?
Зітхає важенько.
Питаю:
— Гірко, бісику?
— І-і! — одказує.
Та й посувається трохи, ніби навздогад: "Сідай коло мене".