Сон
І
Було нас у батька три дочки, — я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами.
— Нікчемний той рід жіночий, — каже, — все б їм гуляти! Гуляють та цокочуть, як ті сороки.
— Хіба ж ти й сам не гуляв зроду, Йване? — скажуть мати.
— А я зроду дурнем не був, дякувати Господові!
Хоч був тато грізний, а проте дуже нас жалував. Було, як поїде в Київ, то й навезе нам гостинців хороших: матусі очіпок, шовком гаптований, чи плахту червону, мені доброго намиста, або стрічок, або пояс червоний, найкращий; малим сестрам тож сережки, намистечка... Оце, було, хоч як рано приїде, а гостинці роздасть аж другого або третього дня. Ми вже в вічі йому заглядаємо, ходимо коло його — ні! Він собі розказує, як там з перекупкою посварився абощо. А як уже повиймає гостинці та почне всіх дарувати, — зрадіємо так, Господи!
— Татоньку, голубоньку! Ой татоньку наш любий!
— Да ну, ну! годі вже, годі! Чого се розворушились, як бджоли? І не вгамувать! Може, у вас така думка, що я все те покупував? Еге ж, розумні голови! Се як випродав пшеницю та зосталось щось із мірку, то й ув’язавсь якийсь навіжений крамар: заміняймось та заміняймось! Я й замінявсь, аби одчепитись.
Отак було видумає що-небудь, а вже ніколи не признається, що згадав про вас, купив вам гостинця — ізроду-віку не скаже! Такий-то був покійний, нехай царствує!
Хата була в нас хороша, і садок, і город великий; в садку вишні, й черешні, і яблука, і волоські оріхи, й грушки, й калина; двір широкий, ворота нові. А в хаті мило та любо глянуть: лавки й столи липові, образи киянські, хороше мальовані, позапинані рушниками вишиваними; і на рушниках квітки, і кругом квітки та зілля пахучі.
ІІ
Минув мій рік шістнадцятий, сімнадцятий починаю. Одсвяткували ми зелену неділю. Одної ночі приснивсь мені сон: стою я в зеленому житі, вище пояса; навкруги мене колоситься пшениця і мак червоніє, а проти мене два місяці вповні. Що один ясний, а другий ще ясніший; і пливуть на мене просто. Той же ясніший місяць та все другого попереджає, а далі так і скотивсь мені на руки, а другий за хмару зайшов. Прокинулась я та й розказую, який-то мені дивний сон снився.
— Тож-бо й дивний! — кажуть мати, а самі всміхнулись.
Марко Вовчок — Кармелюк Марко Вовчок — Гайдамаки Марко Вовчок — Три долі Ще 36 творів → "Сон" (скорочено) Біографія Марка Вовчка
— Чого-то тим дурним дівчатам не присниться! — озвався батько. — Бач, місяця рукою вхопила, як вола за роги! спиться, то й сниться.
— Чому? — кажуть мати. — сон мара, а бог віра!
ІІІ
У неділю одпросилась якось у батька на погуляння. Вийшли ми за село, на могилу; співаємо собі, пустуємо; коли хтось: "Ге-ей! ге-ей!" — аж луна пішла поміж горами. Ми так і здригнулись. Дивимось, а се чумаки з гори йдуть. Воли все сиві, половії та круторогі, а ярма мережані. Чумаки ставні, молодії.
— Оце, вражі бурлаки! — кажуть дівчата, — як налякали!
— Слухайте лиш, — загомоніла Мотря Чемерівна (така прудка та моторна була дівчина, кароока!), — привітаймо ми чумаків!
Та й затягла:
"Ой чумаче, чумаче, хрещатий барвінку!"
Дівчата й собі підхопили, а чумаки йдуть та тільки поглядають, а далі як ударяться на нас! Ми врозтіч. Чумаки за нами; перейняли та й оступили, як хмара.
— Пустіть нас, пани чумаченьки! — проситься Мотря, — будьте ласкаві!
— Еге ж! — гукнув чумак, високий, як дуб, стоячи нерухомо; а руки простер, щоб переймати; у зубах люлька, — еге! не знаєш, моя дівчино, звичаїв чумацьких!
Та й замовк.
А другі взяли жартувати з дівчатами. Я все за Мотрю ховаюсь. Коли вийшов чумак, хороший, прехороший, чорнявий, очі — як у орляти, вийшов проти мене, узявсь під боки та й каже:
— Дівоньки-голубоньки! яка ж оце поміж вами дівчина, як зоря ясна сяє? Якби плавала вона в синьому морі рибкою, я б її шовковим неводом пойняв; коли б літала пташкою, був би золотим просом принадив; а тепер мушу питати: якого се батька дочка?
А дівчата усі разом:
— Івана Самуся! Івана Самуся!
Тоді взяв він мене за руку:
— Дівчино-чарівниченько! чи звелиш мені сватів до тебе слати?
А мені аж в очаж стемніло.
IV
Пізно вернулись ми додому. Чумаки пішли своєю дорогою.
Не спиться мені; в голові шумить, як у млині, а серце так і промовляє мені любії чумакові речі.
З того часу неначе світ мені зав’язаний. Одна думка, один жаль... Уже й мати почали примічати та клопотатись:
— Доню моя, доню! щось се тобі сталось? Змарніла, моя дитино.
А батько хоч і нічого не говорить, та все пильно на мене поглядає.
Вийду поміж дівчата, так мене й обступлять:
— А чого така смутна? А що в тебе на думці? Оце як води в рот набрала! Може, на тебе хто недобрим оком глянув? Може, тебе такий вітер обвіяв? Чого ти така, як за нелюба засватана? Скажи нам усю правдоньку, Домасю-серце!
А я все не говорю — боюся, хоч часом щире слово як не вилетить з уст.
— Бач, цураєшся нас! — було, гніваються дівчата.
— Що ж я вам маю казати, сестриці? Так чогось нездужаю, — було, одмовляюся.
— Ну лиш у хрещика або в короля!
Зчеплються руками і мене вхоплять та й понесуться, регочучись, аж земля гуде.
— Е-е, дівчата! — каже Мотря. — Домасі і не в голові наше гуляння. Знаю я добре, яка туга прийшла їй до серця.
Дівчата так і присіпались:
— Скажи, Мотре, наша сестронько, галонько!
— Полюбила наша Домаха чумаченька молодого перехожого.
— Так і єсть! се того чорнявого, високого? Се той, що чоботи рипають? О, та й хороший же вдався! та який жартовливий, говіркий! золотії уста!
Мене наче жаром всипало.
— Сорому не маєш, Мотре, — кажу їй.
— Оце! я щиру правду говорю. Може, ні? Ану забожись! Бач, і уста твої не розмикаються! Слухай лишень, що я тобі скажу, а ви дайте мені дух звести. Чого насунулись усі разом? Сідайте ж бо кружка та й слухайте.
Ми посідали та й слухаємо; а в мене серце б’ється, як не вискочить.
— Я довідалась, звідки ті чумаки родом.
Я аж крикнула:
— О?.. а звідки вони?
— Вони всі з Мазовища.
— А відкіль сю вістку маєш?
— Зо дна моря.
(Ся Мотря була справді така, що й зо дна моря достане, що їй треба.)
— Той, що до Домахи горнувся, Данило Дончук, а той, що мені найлучче сподобавсь, Кирило Савтир.
— Та який же він, той Кирило? — питає Олена Яковенкова. — Отой білявий, веселий?
— Походив! Я й не питала про твого білявого. Се вже Господь тобі судив, сестрице, а дуріть нам негоже. Мій Кирило — золото не чумак! Такі брови високі, чорні. Все люльку курив; хмурий, наче думає на турка йти; а нерухомий, як справді з золота викуваний! Озвався тільки раз, не займав дівчат нікого, да й на мене щось двічі поглянув, та й то ніби так, нехотя, навмисне. Аж мені лихо: всі жартують, всі сміються, а він стоїть, тільки брови піднімає. Такого-то я собі журавля сподобала! Да вже нічого робить, аби вони з Криму повернулись!
— То що? — питаю.
— Будуть нас сватать, — каже, — і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!
Та й почала:
Сіяла зіронька, сіяла:
"З ким ти, Домасю, стояла?"
"З тобою, Данилко, з тобою
Під зеленою вербою;
З тобою, чумаче, Данильцем,
Під вишиваним рукавцем".
— Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?
— Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.
Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.
V
Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:
— А я за свого Михайлика заручена!
— А мене батько поблагословив за Павлуся!
Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:
— Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?
— А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку... — Та й почне реготатись. — От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба — не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко!
Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.
Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:
— Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько!
Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую — з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:
— Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!
— А який вражий син тебе хоче топити! — каже батько. — Годі ж бо, годі, не плач!
— Хіба ми будемо тебе силувати, доню? — кажуть мати. — Чого плакати?
Я радесенька, так дякую їм:
— Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!
Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.
— А дитина наша, — каже, — ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.
— Оце, доню, — кажуть мати, як уже провели старостів, — се твій місяць, що за хмару зайшов.
VI
Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало; дожидаю Данила з Криму... як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне. Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що — ніякої охоти нема. Так і маюсь цілий день.
Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую — кличуть мати:
— Домасю! Іди лиш до хати: Господь хороших гостей наслав.
— Яких, мамо? — питаю, а сама так і трушусь.
— Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила.
Боже ж мій милий! Я й не пам’ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкращий, вишиваний), та й заручили нас.
Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене близенько.
— Дівчино моя! — каже. — Чи любиш ти мене так, — як я тебе, дуже?
Я мовчу... а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не вмигнеться.
А мати кажуть:
— От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився!
VII
І Мотря заручилась із Кирилом Савтирем. Одного дня ми й повінчались. Тоді вже призналась:
— Посилала я, — каже, — стару Бульбиху довідатись аж у Мазовище; то вона про все розпитала і самого Кирила бачила, і Данила, і ті вісті мені приносила.
По весіллі питає мій батько Кирила:
— Як се ти, Кирило, оженився? Якби не своїми очима бачив, зроду не пойняв би віри, що такий бурлака та одружився.
— Одружився, пане Йване, — каже Кирило, — як бачите.