Дяк
I
Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.
Не знаю от, як вам доводилось — яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, — то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий — і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою — з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре — йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.
Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей — і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви — шукав би, не знайти.
Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди — скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.
Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! "Щастя, — примовляв сам він, — як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш". Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.
Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, — шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. "Славний ви господар який!" — каже; а я знов його спів похвалив.
Марко Вовчок — Викуп Марко Вовчок — Як Хапко солоду відрікся Марко Вовчок — Горпина Ще 36 творів → Біографія Марка Вовчка
— Ну, — каже мені дяк, — тепер ви мене похвалили, а я вас, — сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.
Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.
— Добре вам, вченим! — кажу йому. — Всього ви довідались, а ми темні люди — то як у лісі.
— Ге! — одкаже мені. — Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.
— Ой здорово ви усього знаєте!..
— Та так — наче от аза до буки дещо й знаю.
Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.
Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах — пташки перелітають, то воно й балакається — точиться розмова, точиться.
Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.
— Еге! — кажу. — Не переспали, мабуть!
— Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору — як сусідині гуси!..
— Оце! — кажу. — Ви та гуси... Чого б то так заразом?
— Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий — так усіх здіймає...
Що його тут казать!
— Трапляється, — кажу, — усього трапляється у житті.
— Таку правду кажете, що я й чував.
— Усякому бува горе, усякому бува і добре.
— Чув я й се, та не зрадувавсь...
— Мені, — кажу на себе, — і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...
— Добра душа — п’є й з ковша! — сміється.
І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...
— Бодай вас! — на його. — Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!
— У Савлуківці, — каже.
— Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.
— Як бачите.
— Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.
— І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, — явіть, — не попович, а з козаків.
— Як! Як же ви вийшли на дяки?
— А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, — трапилося й мені.
— Та у дяки як би то вам попасти?..
— А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком — як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!
* * *
— Батька мого, — каже, — звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого — я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив — і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.
Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність — не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще — дзвона церковного — тонкого, жалібного.
Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.
— Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду — та важка недоля твоя буде!
І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.
— Чого, мамо, журитеся?.. — було, звідовуюсь.
— Годі, дитино моя мила, годі! — одкаже. — Тобі ще рано!
Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.
Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, — не знаю, як іншим.
В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде, було, вже на неї плащмечко міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване — тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо [1] і лежить дурно. Приміряють — широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да, було, й насуравиться за се: "Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!"
Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого; ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі — і дивилася на кожного так буцім добирала, що з його треба виробити — чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку — удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила, і мила, і білила, ткала і пряла, пекла і варила, — хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде, було, не хапаючись, а постигне саме впору у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви — така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще, було, і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.
Мати моя часто, було, до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.
Прийдем, було, у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа — жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед Матір’ю Божою уквітчаною; під божничком стіл, застелений скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться, постоїть — і як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.
— Чого зітхаєте раз у раз? — тоді Павлютиха запита одважно.
— Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись — то й кому! — каже мати моя.
— Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!
— Трудно мені! — простогне попадя стиха.
— Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.
— Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!
— Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!
— Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! — каже мати.
— Коли терпиш — страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. — подасть мову попадя.
— Хто у чім зван, у тім і пробувай! — одкаже повагом наймичка.
Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті — пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила — чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: "Чи дома ваш чоловік Йосип?" — "Вмер Йосип", — ледве одмовила йому з переляку. "Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!" — та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, — як у око впала, — на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.
От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.
Тужать та тужать, мати — розважаючи попадю, а тая — жалкуючись.