Різьбить різьбу абстрактну скульптор — час:
що зарис — повість про життя і смерть.
Незрозуміла мова ця для нас:
красою очі виповнені вщерть.
Світ символів на барельєфі скал —
це світ безлюдних ще тисячоліть:
людини ще сюди не допускав
на перевалі сторож — людський міт.
Який маленький твій, людино, вік!
Мов деревце над озером Малінь,
де з гір навис нещадний льодовик,
до гір, до зір підносиш горду тлінь.
1969
Філософська медитація про час, покликання жінки-мисткині та таїну людського серця. Поетеса гармонійно поєднує класичну культуру форми з модерним світовідчуттям.
Твір належить до доробку видатної діячки української діаспори в США Марти Тарнавської (збірок «Життєпис» (1972) та «Хвилі й мости» (1977)). Живучи у Філадельфії та працюючи бібліографом і правничим бібліотекарем, Тарнавська стала одним із найавторитетніших голосів українського інтелектуального зарубіжжя.
Її поезія тяжіє до європейської класичної строфіки, глибокої філософічності та психологічного аналізу, репрезентуючи високий культурний діалог між Україною та західним світом.
Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Авторка майстерно вибудовує композиційну рівновагу, поєднуючи стриману елегійність із точним, карбувальним словом.
Поетичний рух розпочинається з інтелектуальної або психологічної фіксації думки («Різьбить різьбу абстрактну скульптор — час»), що задає строгий тон споглядальної зосередженості.
У серцевині тексту («людини ще сюди не допускав») розгортається внутрішній аналіз особистого досвіду, де тема вигнання чи пошуку сенсу перетворюється на універсальне екзистенційне питання.
Фінал твору («до гір, до зір підносиш горду тлінь») приносить відчуття мудрої ясності та душевної гідності, доводячи силу пам’яті та творчості над плином забуття.
Теми: інтелектуальна лірика · інтимна лірика · рідна мова і земля · філософія буття