Бреду обніжками й житами.
Кругом волошки, дикий мак,
А гони вбік – біжить ланами,
Переливається байрак.
Не диха вітер. Сонце – в плечі.
По межах, де збуяв пирій,
Стрибають коники й щебече
Десь жайворонок угорі.
І в сяйві все палає й мліє,
А в далині, де небосхил
З землею злився, бовваніють
Горби смарагдових могил.
Імпресіоністично витончений пейзажний етюд, у якому полуднева повнота степового літа поєднується з неокласичним культом пластичної форми та тихою елегійною пам'яттю предків.
Поезія написана у 1920 році — у переломний період визвольних змагань та становлення нової української літературної генерації, коли Михайло Драй-Хмара викладав у Кам'янець-Подільському державному українському університеті. Саме кам'янецький період (1918–1923) став часом остаточного переходу митця до україномовної творчості, кристалізації його індивідуального стилю та зближення з естетичними принципами майбутнього київського неокласичного кола.
Твір увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ, 1926), що презентувала виразний симбіоз символістсько-імпресіоністичного світовідчуття і парнаської строгості архітектоніки. Попри те, що критики-пролеткультівці закидали «неокласикам» відчуженість від радянської дійсності та замилування «естетством», пейзажна лірика Драй-Хмари органічно поєднувала культуру високого європейського вірша з глибинною вітальною закоріненістю в рідний ландшафт.
Твір становить собою струнку тристрофну композицію, написану чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень. Ритмомелодика вірша відзначається зваженою інтонаційною плавністю й синтаксичною гнучкістю: енергійні цезури в другій строфі передають дискретні слухові й зорові враження спекотного полудня.
Строфіка базується на класичних катренах із перехресним римуванням (аБаБ). Звукопис твору майстерно увиразнює семантику тиші й полудневого тремтіння повітря за допомогою світлих відкритих голосних та алітерацій сонорних і щілинних приголосних ([ж], [р], [с], [з]), що імітують шелест трави та сюрчання коників.
Художній простір поезії розгортається за принципом панорамного наближення й віддалення: від безпосереднього тактильного й візуального занурення ліричного героя в польову стихію («бреду обніжками й житами») до широкого осягнення горизонту. Кольористика вірша побудована на виразних контрастах та насичених барвах: синій колір волошок і багрянець дикого маку переходять у сліпуче марево розімлілого сонця, завершуючись у фіналі глибоким «смарагдовим» акордом степових курганів.
Образ «горбів смарагдових могил» у фіналі виводить камерний пейзажний етюд у координати історико-філософського осмислення буття. Могили-кургани — архетипний знак українського степу — виступають мовчазними сторожами пам'яті, де природна вічність зливається з минулими епохами. Простір набуває сакрального виміру: полудневе завмирання природи постає не просто кліматичною паузою, а містичним актом споглядання нерозривного зв'язку землі, неба й родоводу.
Теми: пейзажна лірика · український степ · неокласицизм · історична пам'ять · гармонія природи і людини · культура і спадщина