Летить над містом завірюха,
Неначе відьма зла,
А місто тільки щулить вуха:
Ух, як хурчить мітла!
Загруз трамвай. На вікнах більма,
І сліпнуть ліхтарі…
На чорта нам такого фільма?
доволі жартів, гри!
Та ні ж! чорти зняли гармидер
І крутять, валять з ніг,
А хтось із міліонів відер
Шпурля на землю сніг.
Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!..
Куди там їхати? – Стій!
Регоче сивокоса відьма,
Шаліє сніговій.
Урбаністичний пейзаж під пером київського неокласика розгортається як динамічний двобій цивілізації та первісної стихії, де побутовий епізод міського колапсу трансформується у гротескно-міфологічну містерію хуртовини.
Поезія належить до періоду творчої зрілості Михайла Драй-Хмари 1920-х років і ввійшла до його єдиної прижиттєвої збірки «Проростень» (1926). Це доба інтенсивного розквіту українського модернізму та формування кола київських «неокласиків» (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Освальд Бурґгардт), які сповідували культ високої форми, гармонії та інтелектуалізму на противагу вульгарному пролеткультівському спрощенню.
На відміну від демонстративно аскетичної та парнаської лінії Зерова, лірика Драй-Хмари вирізнялася органічним синтезом неокласичної дисципліни з експресіоністичною чуттєвістю та неоромантичним динамізмом. У «Завірюсі» поет реагує на урбаністичний ландшафт пореволюційного Києва, фіксуючи як реалії часу (трамвай, електричні ліхтарі, захоплення новим мистецтвом — кінематографом: «На чорта нам такого фільма?»), так і непереборний тиск хаосу на людську спробу раціонального впорядкування буття.
Вірш побудовано у формі чотиристопного ямба з перехресним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (аБаБ), що забезпечує чітку ритмічну пульсацію, співзвучну з напруженим рухом негоди та метушнею міських мешканців.
Твір вирізняється виразною звуковою інструментовкою та ритмомелодикою: алітерації шиплячих та глухих приголосних ([з], [с], [ш], [х], [ч] — «хурчить», «щулить», «загруз», «шпурля», «сніговій») фонетично матеріалізують завивання вітру й шурхіт заметілі, а розмовні синтаксичні конструкції й окличні репліки діалогу надають строфіці кінематографічної динаміки.
Образна система твору будується на зіткненні урбаністичних маркерів цивілізації (трамвай, засніжені вікна, ліхтарі) із фольклорно-демонологічним бестіарієм. Завірюха постає в образі «злої, сивокосої відьми» на мітлі, а самі сили стихії уособлені через образ чортів, які «зняли гармидер». Ця карнавально-барокова інтерпретація природного катаклізму знімає побутову тривіальність міської поломки, перетворюючи її на вічну суперечку людини з хаосом природи.
У творі чітко прочитується експресіоністична метафорика: «на вікнах більма», «сліпнуть ліхтарі», місто, що «щулить вуха». Олюднений міський простір стає безпорадним перед розгулом снігової навали. Фраза «На чорта нам такого фільма?» маркує модерністське відчуття розмивання межі між реальністю й оптичною ілюзією кінематографа, де сніговій виступає режисером абсурдистської п'єси.
Діалогічна кульмінація вірша («Чого ж ми стали? – Їдьмо, їдьмо!.. / Куди там їхати? – Стій!») на глибинному філософському рівні може трактуватися як прихована алегорія пореволюційного суспільного руху: раптове гальмування цивілізаційного поступу перед лицем ірраціональної, некерованої історичної заметілі, в якій сліпа стихія бере гору над людським волевиявленням.
Теми: урбаністичний пейзаж · стихія і цивілізація · фольклорно-міфологічні образи · київські неокласики · експресіоністична метафорика · людина і хаос