Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля...
Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд.
1931. Журнал ЗОРЯ (Дніпропетровськ). 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, с. 27.
Елегійний медитативний твір, у якому космічний масштаб зоряного дощу Персеїд поєднується з екзистенційною тривогою ліричного героя, розкриваючи неокласичне переживання трагічної гармонії буття через контраст льодяного внутрішнього заціпеніння та пульсуючого нічного дихання землі.
Вірш увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поезій Михайла Драй-Хмари «Проростень», виданої 1926 року кооперативним видавництвом «Слово» у Києві (с. 27), а також був передрукований того ж року в дніпропетровському журналі «Зоря» (ч. 16). Позначка «1931», що нерідко трапляється в пізніших публікаціях чи машинних репринтах, є очевидною текстологічною аберацією або помилкою передруку, оскільки твір уже повноцінно побутував у літературному процесі середини 1920-х років.
Цей період знаменує кульмінацію творчості київських «неокласиків» (Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Освальд Бургардт і Михайло Драй-Хмара). Попри наростання ідеологічного тиску, замовних звинувачень в «аполітичності» та запеклі дискусії з боку пролетарських угруповань, поети «грона п'ятірного» плекали культуру високої форми, орієнтацію на європейську класичну спадщину й прагнення до філософського осмислення буття поза кон'юнктурною плакатністю.
Твір становить восьмивірш (два строфічні катрени), витриманий у класичному чотиристопному ямбі з пірихіями, що забезпечують наспівну, хвилясту інтонацію та ритмічну пластичність («Зорі́ти ні́ч і бу́ти з ва́ми…»).
Система римування — перехресна (АбАб) із чергуванням жіночих (поля / земля, стигне лід / Персеїд) та чоловічих рим, збагачена продуманим звукописом: алітерація шиплячих і глухих («слухать», «нестями», «стигне», «сльози») передає нічне шарудіння й тривожну тишу, тоді як фонетичні перегуки виразно підсилюють експресію космічного падіння метеорів.
Композиція вірша ґрунтується на діалектиці протилежних стихій і планів: горизонталь «холодно-росяних полів» та вібрація землі («стугонить вночі земля») антитетично контрастують із розімкненою вертикаллю нічного космосу, звідки стрімко падають «огненні сльози Персеїд». Цей метеорний потік стає ключовим астронімічним та інтертекстуальним символом — овеществленим знаком космічної туги, плачу всесвіту над заціпенілим земним світом.
Особливої психологічної напруги образу надає оксюморонний та метафоричний зріз: небесний вогонь протиставляється внутрішньому холоду («Хруский на серці стигне лід»). Відсторонена велич природи, яка в неокласиків зазвичай втілює безпристрасну рівновагу, тут пронизана внутрішнім надривом («гуде з нестями»), що передчуває майбутні катастрофи доби й трагічну приреченість самотнього інтелектуала перед лицем невідворотного.
Теми: неокласицизм · пейзажно-філософська лірика · космізм та астроніми · самотність і тривога · нічна елегія