Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в гущині
тече червоноките просо.
І дві копи — плече в плече —
над нею тужать злотомитрі,
а літо бабине в повітрі
комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин,
немов проколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
ласкава тиша сон свій стеле.
1922 ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926. с. 24.
Елегійний медитативний етюд, у якому стан присмеркової передосінньої природи зливається з метафізичним мотивом заціпеніння, мортальної передчуваності та фатального спокою буття.
Поезія постала 1922 року в період активного формування кола київських «неокласиків» (Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бурґгардт, Максим Рильський). Після випробувань визвольних змагань та воєнного комунізму неокласики шукали творчої рівноваги у плеканні високої естетичної культури, дистанціюючись від пролетарської прямолінійності й агітаційної одноденності.
Твір увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ: вид-во «Слово», 1926, с. 24), яка репрезентувала неповторний симбіоз віталізму, неоромантичного світовідчуття та витонченої парнаської форми. Поява збірки спричинила ідеологічні нападки ортодоксальної радянської критики, яка закидала авторові герметизм, аполітичність та «архаїчне естетичне естетство».
Згодом ця орієнтація на чистоту поетичного слова і духовно-філософську суверенність зробила Драй-Хмару мішенню сталінського репресивного апарату: у 1930-х роках його було заарештовано й заслано на Колиму, де поет загинув 1939 року.
Вірш написано чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує мелодійну плинність, уповільнену ходу та відчуття лагідного згасання руху. Строфічна організація — чотири строфи-катрени з перехресним римуванням (АбАб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули (нерухомо / утоми, оси / просо, плече / тче, метелик / стеле).
Поетика спирається на майстерний звукопис: пролонговані алітерації сонорних [л], [р], [м], [н] та приглушених шиплячих і свистячих [с], [ш], [ч] увиразнюють ефект шелесту бабиного літа, дзижчання сонних ос і затихання степового простору.
Початкова оксюморонна антитеза («Вона жива і нежива») задає координатну сітку лімінального стану між буттям і небуттям, де персоналізована природа водночас зберігає життєву пульсацію і поринає у смертельний або летаргійний сон перед наступом осені. Образ залишається амбівалентним: це і персоніфікована земля-нива після жнив, і міфологічна Праматір, і втомлена тілесна сутність.
Ключові метафори тексту вибудовують драматичну міфопоетичну вертикаль: сакралізовані «злотомитрі» копи уподібнюються скорботним священикам чи янголам біля одра, тоді як літо бабине набуває архетипної функції античних мойр чи парок, котрі «комусь на смерть кошулю тче». Жниварська тема непомітно перетікає в танатологічну містерію.
У фінальній картині пейзаж дематеріалізується через витончену оніричну колористику й символіку: млин постає «немов проколотий метелик» — крихкий знак спиненого часу й зафіксованої краси перед безмовністю вічності («ласкава тиша сон свій стеле»). Інтертекстуально вірш перегукується із традицією європейського парнасизму та символізму, трансформуючи український сільський топос у метафізичний пейзаж духу.
Теми: передосіння · медитативна лірика · неокласицизм · мотив смерті і сну · філософія природи · символіка жнив