Хата, де жили страхи
Вона стояла на самісінькім краю села. Стара-стара, перехняблена, а вікна майже в землю повростали. Люди в ній давно не жили.
Під зогнилим тином в усі боки розрослася дереза. А в дворі були лопухові джунглі. Я ще ніколи не бачив таких гігантських лопухів. Верхівками вони здіймалися аж над дерезою, а величезними листками встелили весь двір. Навіть нікуди нозі ступити. Та ми й не ступали туди. Ми обминали страшну хату десятою дорогою. Навіть удень.
Ми з Васьком живемо недалеко і не раз чули, як увечері жахливими голосами кричать біля хати коти, як гримить, ніби хтось бігає, на даху іржаве залізо.
Інколи ми стояли біля нашого двору й дивилися крізь сутінки на те страхіття. Там серед двору безшелесно ходили примарні тіні, щось посвистувало й гуло на горищі. Нам раптом ставало холодно, ми зіщулювалися й тікали додому.
— О, так рано прибігли,— здивовано казав батько.— А чому ж це ви не гуляли?
— Та…— махав я рукою.
— Нагулялися,— зніченим голосом вимовляв Васько.
— Щось на вас це не схоже,— не переставав дивуватися батько.— То забіжите хтозна-куди, що вас і не догукаєшся, а то наче вас хтось прив'язав до двору.
Ми йому нічого не кажемо, хоч батько й допитується:
— Може, вас хтось налякав?
Соромно зізнатися, що боїмося старої хати. Ще сміятися буде, хоч тут і немає нічого смішного. Бо що за сміх може бути, якщо людина боїться.
Якось Васько сказав:
— Так хочеться побачити, хто ж там живе...
Я згадав подвір'я в лопухах, врослі в землю вікна, згадав котячий вереск по ночах, і аж дрижаки по тілу пішли.
— А мені зовсім не хочеться побачити, хто ж там живе! — сказав я навмисне бадьоро.
Але Васько мені не повірив:
— Тобі теж хочеться, але тебе страх не пускає!
— А тебе?
— Мене теж... Але людина повинна перемагати свій страх. Давай, і ми переможемо!
— Ти старший, ти й перемагай! А я ось підросту, тоді теж перемагати почну,— думав, що викрутився, я.
Але Васько став мені докоряти:
— Оце так, значить, хай брат іде в біду... Хай там пропадає, а ти сидітимеш удома і нічим не допоможеш?
Я страшенно не люблю, коли він отак говорить. Аж сил терпіти в мене немає.
— Чого це ти саме там перемагатимеш страх? Давай краще підемо до ставка і стрибнемо з дамби...
Михайло Слабошпицький — Марадона з нашого класу Михайло Слабошпицький — Хлопчик Валь Михайло Слабошпицький — Що ж буде з Костиком? Ще 35 творів → Біографія Михайла Слабошпицького
— Та я ж не боюся з неї стрибати." А ти боїшся?
— Ні,— сказав я, бо забув, що боюся.
— Отож увечері треба піти до хати й усе розвідать!
Увечері піти... Тут удень страшно, а він: увечері! Васько завжди щось як придумає, то хоч стій, хоч падай.
Довго ми з ним сперечалися, а потім він і каже:
— Піду сам, а якщо повернуся живим, то геть усім розповім, що ти такий страхопуд.
Я мало не заплакав од образи. Знаю: він як скаже, так і зробить.
Довелося погодитись іти з ним.
І вечір того дня так швидко настав, що я й зоглядітись не встиг.
Отож коли присмерки впали і серце в мене десь уже впало, Васько й каже:
— Ходімо, значить…
А в самого голос дрижить так незвично.
— Може, не підемо? — з надією запитую я.
— Підемо.
І ми пішли.
Вийшли з нашого освітленого двору на вулицю і, мов злодії, стали пробиратися в темряві На небі ще й місяць не зійшов і зорі не висіялися. Темно-темнісінько. Вже на дорозі нам лячно стало.
— Давай повернемося,— тихенько прошу Васька.
— Чого це ми будемо повертатися?! — на всю дорогу гукає він.
Я аж присів з несподіванки.
— Не галасуй так.
— Нічого не бійся,— знову голосно каже він.— Ми ж у своєму селі!.. Кого нам тут боятися?
А мені й справді наче не так страшно стало.
Отак ми й дійшли до самісінької дерези біля тину.
Нерішуче стояли вглибині темного вечора, наче на дні моря. А перед нами, мовби страшна істота, похмуро випливала й здіймалася загадкова хата.
Повз нас до неї прошелестів вітер. І в ній на даху щось раптом залопотіло, загриміло, закашляло. Я й незчувся, як упав на землю. А біля мене вже лежав Васько.
— Не дихай так голосно,— прошепотів я йому з останніх сил.
— Це ти не дихай,— обпік мене гарячим голосом у вухо.
Довго ми лежали, бо зовсім сил не було встати.
А в дворі поміж лопухів щось чхало, бурмотіло, кашляло, хихикало і бігало.
Потім воно запищало — і прямо на нас.
Не знаю, як ми на ноги зірвалися й опинилися біля своєї хати.
Вскочили прожогом у двері, а батько запитує:
— Хто це за вами гнався?
— Та… так,— сказав я.— Ніхто.
— Ми просто бігли,— сказав Васько.
— Просто так не бігають,— не повірив батько, але не допитувався далі
А вранці нам з Васьком стало соромно. Може, там нічого страшного й не було, а ми так наполохалися.
І ми пішли до хати.
Пробралися через дерезу у двір, стали серед лопухів, як завойовники. Васько свиснув на чотири пальці. З-під ніг у нас ящірка шмигнула, миша пробігла. З вибитого вікна горобці шугонули.
Підійшли ми до дверей і натиснули разом.
Двері заскрипіли й розчинилися. Все перед нами було обсноване павутинням. Десь біля вікна дзижчали мухи й оси. Посеред кімнати лежала гора брудного лахміття.
І — все. І більше — ніде нічого.
Ми навіть розчаровано зітхнули.
— А що ж ти думав,— сказав Васько.— Тут якісь злодії живуть чи інопланетяни?
— Нічого я такого не думав,— одповів я.— Просто вона була дуже загадкова, ця хата...
— Справді,— погодився він.— Мені здавалося, що тут якась таємниця прихована.
Після того ми часто ходили до старої хати гратися.
Ми її вже зовсім не боялися.
А цієї весни хати не стало.
Приїхав величезний бульдозер, штовхнув її — і вона розсипалася. Нам здалося, що хата від несподіванки аж зітхнула. І скло з вікон розпачливо забряжчало.
Мені чомусь стало так сумно, що сльози в очах запекли.
Васько теж похнюпив голову і тихо сказав:
— Нема вже нашої хати… Як шкода!
Вдома ввечері ми запитали батька:
— А навіщо завалили ту хату?
— Як навіщо? Та розвалюха стояла в селі, мов більмо на оці! Віджила вона вже своє.
— Хай би собі стояла,— сказав Васько.
— Ага,— погодився і я.
— Ні, на місці будуватимуть нову, цегляну. Таку, як у нас. Добре ж у ній жити?
— Добре,— відповіли ми разом.
— Бачите, що ніхто в старій не хотів селитися. Всім потрібні хороші хати.
Ми згодні, звичайно, що всім потрібні хороші хати. Саме такі, як у нас.
І все одно тої, старої, із врослими у землю вікнами, нам дуже-дуже шкода. Шкода, хоч там і жили наші страхи.