Риба від діда Остапа

Михайло Слабошпицький

Пасу я козу. А вона не пасеться. Стала, голову задерла, бородою трясе і мекає, мекає.

Так уже мені вмекалася, що й сили немає терпіти.

Аж тут дід Остап іде та й каже мені:

— Вона ж у тебе, мабуть, води хоче! Бач, як жалібно кричить...

От про воду я й не подумав. Думав тільки про її характер поганий. Бо наша коза — вереда з усіх веред на світі. Як побачить, наприклад, яблуко в мене в руках, буде мекати на всю вулицю. Як смикне її хтось за бороду — теж крику не обберешся. Начеб не можна потерпіти трохи!

Зайняв дід Остап козу й мене і погнав обох до озера.

Каже:

— Я саме туди йду рибу ловити.

Прийшли ми до озера. Коза відразу ж до води кинулася — справді пити хотіла. І як дід Остап узнав?

— Бачиш,— каже мені,— ти якби так пити захотів, то теж замекав би дужче за козу.

А я сміюсь. Бо чого б це мені мекати? Що, в мене голосу нема, чи що! Скажу: "Дайте води". Або й сам піду нап'юся — не малий же.

Дивлюся, аж дід вудки під очеретом у воду позакидав і сів. А поплавці так смішно виткнулися і стримлять із води.

Тепер коза пасеться, не мекає. Сів і я з дідом Остапом поряд.

А він каже:

— Хочеш половити рибу?

Ще б не хотів!

Ловлю, а вона не ловиться. Дід Остап одну за одною витягає.

— Оце клює! Сто років так не клювала!..

А в мене — хоч плач — поплавок як заснув.

— Перевір,— каже дід,— гачка, там, мабуть, нічого вже немає.

Справді: нічогісінько. Давно риба хліб з'їла. А хіба ж на голий гачок щось упіймається?

Так я аж до вечора закидав і перевіряв. І нічого не впіймав.

Уже й темніти почало. Коза мекає — додому хоче.

— Славно ми порибалили,— каже дід.

Мабуть, підсміюється з мене. Бо я ж тільки просидів коло нього дурно.

Пильно дивлюся на діда: начеб і не схоже, що підсміюється.

— Це ви все вловили,— заздрісно кажу.— У мене нічого не виходить...

— А так одразу й не вийде,— відповідає він.— Ось я тебе вчитиму, як ловити рибу. Добре?

— Добре — кажу, хот і не дуже вірю, що на мій гачок може вчепитися якась рибина.

— Я теж, коли починав рибалити, то довго нічого не вмів упіймати. А потім пішло діло. І в тебе так буде. Побачиш.

Женемо козу до села.

А я все дорогою думаю: і що він з тією рибою робитиме? Повнісінька ж торбина! Невже всю з'їсть? Мабуть, на базар половину понесе.

Коли це коло нашого двору дід каже:

— Давай я тобі в щось риби насиплю.

— Риби? — навіть не вірю я.

— Риби,— каже дід Остап.— А що ж, хіба ми з тобою не наловили?

Я ж добре пам'ятаю, як це ми вдвох ловили!

Забіг за козою в двір, виношу миску. І дід накладає в неї карасів. Хто міг би таке подумати?!

Я навіть подякувати забув — так розгубився від несподіванки.

Треба хоч завтра сказати йому "спасибі".

Мати, як побачила карасів, аж руками сплеснула:

— Де це ти їх узяв?

— З дідом Остапом наловили,— відповідаю.

А коза на мої слова як розмекалася,— мабуть, на все село стало її чути. Добре, що кози не вміють говорити, бо зараз би почала розповідати, як це ми ловили і скільки я впіймав.

— А хіба ж ти вмієш рибалити? — здивовано запитує мати.

— Вчуся... Вже вудку навчився правильно закидати. Скоро вмітиму й рибу з води витягувать. Що там його вміти!

Далі мати не розпитувала Тільки сказала:

— Бач, який хороший дід Остап!

Начебто я сам не знаю, що він хороший!

Завтра ми знову з ним порибалимо.

І я неодмінно щось упіймаю...

Про вірш

Дотепне і повчальне дитяче оповідання про хлопчика, який пасе норовливу козу і відкриває для себе мудрість співпереживання живій істоті під час несподіваного уроку риболовлі з дідом Остапом. Твір утверджує ідею чуйності, терпіння та глибинного розуміння потреб навколишнього світу.

Історія

Оповідання належить до популярного циклу анімалістично-побутових мініатюр Михайла Слабошпицького, друкованих у 1980-х роках у дитячій періодиці («Малятко», «Барвінок») та окремих книжках («Славко й Жако», «Звичайна поїздка»). У цих творах автор моделює традиційний сільський мікрокосм, де діти проходять перші уроки соціалізації через працю та взаємодію з тваринами.

Постать діда Остапа — один із наскрізних для української прози архетипів народної мудрості та розважливості, який не повчає моралізаторськими настановами, а через життєві ситуації й дотепний гумор учить малого героя дивитися на світ без егоцентризму.

Форма

Жанрова природа твору — гумористичне психологічне оповідання для дітей. Нарація ведеться від першої особи дитини, що забезпечує безпосередність, щирість та природну самоіронію інтонації.

Композиція динамічна, тричастинна: напружений конфлікт із вередливою козою на пасовиську — перехід до озера під проводом діда — комічно-повчальна сцена спільного вудіння риби. Діалоги лаконічні, колоритні, з виразними фольклорно-мовними зворотами.

Як читати

Головний психологічний вузол розповіді — подолання дитячого суб'єктивізму. Хлопчик сприймає безперестанне мекання кози як вияв «поганого характеру» та безпідставної примхи, тоді як старий селянин миттєво зчитує базову біологічну потребу тварини — спрагу. Дідівська репліка про те, що й сам малий замекав би дужче, провокує перший поштовх до емпатії.

Сцена біля озера розкриває тему життєвого досвіду проти наївної самовпевненості. Завмерлий поплавок хлопчика на противагу успішному клюванню діда Остапа стає метафорою уважності: риболовля, як і догляд за козою, вимагає вміння бачити суть речей, не сподіваючись упіймати здобич на порожній гачок.

Теми: діти і дорослі · чуйність до тварин · народна педагогіка · риболовля · сільське дитинство

Усі поети