Яблуня при вікні
Яблуня була й не стара, але вже почала всихати, хоч ще родила великі яблука.
Вони достигали аж восени. З зелених повільно ставали білими, а потім непомітно жовтіли і падали.
Інколи навіть у хаті чутно було, як, прошелестівши між гілля, бухкалося яблуко об землю.
Костик тоді вибігав із хати і шукав те яблуко. Знаходив його в пожовтілій жухлій траві і нюхав, бо любив той запах. А пахло яблуко медом і завжди світилося, начеб усередину його, якраз там, де зернятка, хтось уставив маленьку лампочку і засвітив її.
Якось батько сказав:
— Треба спиляти яблуню. Дуже застує вікно. Та й користі з неї вже ніякої не буде — всихає...
— А як на мене, то хай би стояла,— озвалася на те мати.— Це ж пам'ять про діда Максима — ще він її посадив. А як садив, то казав: "Я, діти, вже не скуштую з неї яблук — ви їстимете та мене згадаєте..."
— Я б і не проти, але ж диви: в шибки гіллям упирається, майже в вікно залізла,— пояснив батько.
— Може, вона до нас у хату хоче,— сказав Костик, що чув ту розмову.
— Ну ти й придумаєш! — усміхнувся батько.
— А чому б і ні?
— У хаті дерева не ростуть.
— Шкода,— зітхнув Костик.— 3 яблунею було б цікавіше. І взимку вона не мерзла б. Може, сохне вона од морозів?
— А ти знаєш, Костику, правда. Морози торік і позаторік — як найнялися, ніколи наче таких не було.
— От бачиш, тату, чому вона сохне!
— А в нас за роботою якось і руки не дійшли закутати яблуню на зиму. Тепер таки доведеться зрізати.
— Не треба зрізати,— попрохав Костик.— Як же ми будемо без неї?
— Іншу посадимо.
— Мені цієї шкода!
— Все одно ж пропаде.
— А може, не пропаде? Давай врятуємо її!
— Давайте спробуємо,— підтримала Костика й мама.— Деревина ж тільки почала всихати, а раптом — не пізно...
Коли настали холоди й зовсім облетіло листя, тато поспилював сухі гілки, а Костик з мамою обмазали глиною всі ті місця.
Потім обкутали стовбур старим непотрібним одягом. Ще й туго підперезали дерево мотузкою.
— Отепер їй тепло буде,— сказав Костик.— Не страшні ніякі морози.
Обкутана яблуня перестояла зиму.
А навесні вони зняли з неї той кожух і побілили стовбур вапном.
Щоб шкідливі комахи не заводилися і не псували кору.
А коли настали зовсім теплі дні, яблуня викинула бруньки й зацвіла.
І на ній не було жодної сухої гілки.
— Житиме наша яблунька,— сказала Костикові мама.— Не помре деревина...
— Я знав, що так буде! Знав! — підстрибнув на радощах Костик.
І стоїть вона при вікні, світить білим цвітом і в хату, і на весь двір.
І хто не йде вулицею — неодмінно на неї дивиться. Бо дуже гарна та яблуня в цвіту.
Біла яблуня і біла хата стоять поряд. Одна на одну дивляться.