Іванові Котляревському
Микола Вороний
Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В спадiванню страшної хвилини…
По широких степах ще котилась луна,
Марний вiдгук крiвавої сiчи,
І надходила нiч — непрозора, сумна,
Що мов пугач дивилась у вiчи.
Це-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв
Грав, неначе прохав на подзвiння;
То не дума була, то був лiрницький спiв,
Над труною тужне голосiння.
Нiч i тиша сумна присипляла усiх,
Навiть тих, хто i в бoю не гнувся…
Коли раптом веселий, зневажливий смiх
Серед мертвої тишi почувся!
I ззирнулися всi у питанню нiмiм:
Хто б посмiв так одважна смiятись,
Коли звикли усi, щоб не вдарив той грiм,
I вiд власної тiни ховатись?
Ще ж у памяти свiжа пoдiя була,
Як в неволi сконав Кальнишевський!
Хто ж сваволець, що має одвагу орла?
То смiявся Iван Котляревський!
Вiн спiвав i смiявся. I голос його
То лунав соловейковим спiвом,
То нараз затихав, — i вiн замiсць того
Реготався, охоплений гнiвом.
Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi
Нiч столiтня тепер наступила!
Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ
Вiдпочивши вiд бур лихолiття,
Зрозуміє причини колишнiх пригод
I завдання нового столiття.
Та вiн бачив, що люд той не мав голови,
Ща вже пан свого краю цурався, —
Тодi жовч закипала у нього в крови,
I вiн з панства того… реготaвся!
Так минали лiта… І новiтнi спiвцi
Вiдгукнулись на голос той дужий;
Засвiтились помалу в хатах каганцi, —
Прокидався слабий i байдужий.
I збирались один по другiм вояки,
I пiд прапором правди святої
Виростали з землi, шикувались полки,
Чувся поклик: до зброї до зброї!
Не неволя чужа i не сила меча,
Гаслом стало: "освiта й наука";
Проти нападу злого i тьми i бича
Це найкраща в життю запорука!
Та не всi вирушали, вiдкинувши страх,
Як тi лицарi славнi, завзятi, —
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цiм святi!
Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт!
Мабуть виспались добре, нетяги!
Чи ж сховали в душi ви святий заповiт?
Чи набралися сил i одваги?
День на дворi! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман польовий, а культурний, —
Тим гетьманом у нас тепер батько Iван,
Що вказав нам шлях лiтературний!
Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх.
Хто ж на поклик його не озветься?!
Зпоза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх?
То Iван Кoтляревсьий смiється!
30 серпня, 1903 року
Про вірш
Глибока історико-літературна медитація про воскресіння національного духу через сміхове слово Івана Котляревського в добу цілковитого колоніального забуття України. Твір сповнений високого громадянського пафосу, подиву перед творчим подвигом основоположника нової української літератури та віри в неминуче пробудження нації.
Історія
Поезія постала в атмосфері підготовки та проведення відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві восени 1903 року — грандіозної події, що перетворилася на загальнонаціональний маніфест української інтелігенції під владою Російської імперії. Цей період характеризувався зародженням раннього українського модернізму, в авангарді якого стояв Микола Вороний зі своїм програмним маніфестом в альманасі «З-над хмар і з долин».
Вороний осмислює постать автора «Енеїди» не як провінційного гумориста-потішника, а як провіденційного рятівника культурної спадкоємності. Для поета поворот до Котляревського був нагодою розкрити трагедію бездержавності після зруйнування Січі й заслання Петра Калнишевського, а також осмислити феномен терапевтичної та державотворчої функції національного художнього слова.
Форма
Вірш написано чотиристопним анапестом з чергуванням дактилічних та чоловічих закінчень у формі катренів із перехресним римуванням (АбАб), що створює широку баладно-епічну оповідну амплітуду й відтворює ритм задумливої історичної думи.
Метроритмічна будова характеризується плавними інтонаційними переходами від меланхолійно-елегійного піанісимо (картина летаргійного сну й лірницького тужіння) до динамічних крещендо й ораторських окличних фігур у моменти появи сміху й образу самого Котляревського.
Як читати
Центральною антитезою твору виступає опозиція мертвотної тиші й рятівного сміху. Вороний майстерно змальовує нічний колоніальний морок, у якому перебуває поневолена Україна після кривавих козацьких воєн, де навіть кобзарські пісні деградували до жалібного жебрацького голосіння. Образ замкненого соловецького в'язня Петра Калнишевського увиразнює катастрофу знищення державності та атмосферу всеохопного страху, де люди лякалися навіть власної тіні.
Сміх Котляревського постає як сакральний деміургічний акт, що розбиває чари мертвого сну. Цей сміх амбівалентний: він поєднує щире соловейкове тепло любові до простого народу з нищівним гнівом і жовчю супроти зрусифікованого, денаціоналізованого панства. Вороний демонструє точне модерністське розуміння естетики Котляревського — це не безжурний жарт, а висока історична іронія й інтелектуальна самооборона нації.
Символіка пробудження натрудженої народної сили після «столітньої ночі» транслює романтично-прогностичний оптимізм. Поет бачить у мистецтві ключ до національної регенерації: слово перебирає вінценосну функцію від втраченої військової сили, готуючи народ до усвідомлення завдань нового історичного століття.
Теми: історична пам’ять · роль митця й слова в суспільстві · національне відродження · громадянська лірика · доля України · трагедія бездержавності