Звір
Микола Вороний
Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.
І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий і чудовий.
Воно розкидує свій шал
В палацах і халупах
І йде мов пишний карнавал
По згарищах і трупах.
В ньому і поклики грізні,
І журні антифони,
Музика, танці і пісні,
Стогнання і прокльони…
І кров, і сльози без надій,
І золото, і квіти,
І твань, і пліснява, і гній,
І чисті самоцвіти.
Життя це грає і горить
В іскристих переливах,
Всіма кольорами блищить
У перебіжних звивах.
Звір їсти хоче! хоче жить!
Мовчати він не годний,—
І він, роз’юшений, гарчить,
Реве, бо він голодний.
Двигтить від рухів навісних,
Лунає голосами
Все місто в мурах кам’яних,
Обтягнуте дротами.
1912
Про вірш
Урбаністична візія індустріального міста як ненаситного, розбурханого стотисячоголового хижака, де поєднані жах і пишність, соціальна трагедія та вітальна невтримна енергія буття.
Історія
Вірш написано 1912 року — у період інтенсивної модернізації та індустріалізації Російської імперії, коли бурхливе зростання великих міст докорінно ламало традиційний уклад і породжувало гострі соціальні суперечності. Для української літератури початку XX століття це час активного засвоєння модерністської естетики, де Микола Вороний виступав одним із чільних новаторів і теоретиків, долаючи етнографічно-народницький канон.
Твір увійшов до збірки «В сяйві мрій» (1913) і засвідчив зацікавлення поета темами міської цивілізації, експресіоністичними передчуттями соціальних катаклізмів та руйнівного тиску технічного прогресу на особистість.
Форма
Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає звучанню чіткого, карбувального й водночас пружного індустріального ритму. Строфіка — чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням (АbАb), де жіночі клаузули почергово взаємодіють із чоловічими, створюючи динамічну пульсацію.
Фонічна організація насичена алітераціями сонорних і вибухових приголосних ([р], [з], [г], [д]), що акустично відтворює брязкіт металу, гудки, гамір заводів і невпинне ревіння мегаполіса.
Як читати
Центральний образ урбаністичного міфу Вороного — місто-звір («стотисячоголовий»), персоніфіковане через стихійну, майже демонічну зооморфну силу. Місто постає не просто топосом, а живим організмом, сп'янілим від власної агресивної вітальності, який вимагає невпинної поживи і жертв («Звір їсти хоче! хоче жить!»).
Художній світ побудовано на різких антитезах та оксиморонних зближеннях: розкіш палаців протиставляється халупам, золото й чисті самоцвіти — багну, плісняві й гною, а веселий карнавал розгортається просто по згарищах і трупах. Ці контрасти підкреслюють суперечливу амбівалентність модерної цивілізації — водночас жахливої та магнетично чудової.
Фінал вірша із образом міста, «обтягнутого дротами» у кам'яних мурах, набуває символічного узагальнення: урбанізація перетворюється на капкан чи клітку, де закутий звір людських мас і машинних сил перебуває на межі вибуху.
Теми: урбаністична лірика · місто-молох · соціальні контрасти · техногенна цивілізація · бунт стихії