Чи ж так синів цей степовий простір,
Коли тут край вікна, в дідівській хаті
Сидів старий у шовковім халаті
І в далину глядів з округлих гір?
Багато відмінилося з тих пір,
Як відгули слова його крилаті:
Мчать паротяги, і гудки горлаті
Бентежать нині Ворскло й монастир.
А город скніє в сні, турботі, сварах
І скрізь по "пішоходах", по бульварах
Викохує цупкий, глухий бур'ян;
Ліниво славу давню зневажає
І пам'ять кращого із громадян
Шанує смітником Іванового гаю.
26.05.1927
Елегійний сонет-сатира, сповнений гіркої неокласичної іронії щодо культурного безпам'ятства та провінційного здрібніння, де контраст між шляхетною пам'яттю про Івана Котляревського та занедбаним побутом радянської Полтави переростає в трагічну елегію про долю національної культури.
Сонет створено 26 травня 1927 року під враженням від поїздки Миколи Зерова до Полтави. Зеров — лідер грона «київських неокласиків», професор і видатний дослідник українського письменства ХІХ століття (зокрема творчості Івана Котляревського, чию монографічну студію та видання творів він активно готував і рецензував у 1920-х роках). Полтава для неокласика була сакральним осередком зачинателя нової української літератури, проте реальна радянська дійсність 1927 року шокувала поета культурним запустінням.
Твір постав у період запеклих ідеологічних дискусій, коли гасло Зерова «Ad fontes!» (До джерел!) наражалося на дедалі агресивнішу критику офіційних пролетарських критиків та вульгарно-соціологічного марксизму. Для Зерова постать Котляревського втілювала високу ренесансно-просвітницьку традицію та духовну шляхетність, тому перетворення меморіального Іванового Гаю на звалище стало символом десакралізації національної спадщини новою владою та обивательським міщанством.
Вірш написано класичним п'ятистопним ямбом із пірихіями, що увиразнюють роздумливо-медитативну інтонацію й надають віршу карбованої пластичності, притаманної поетиці неокласицизму.
Канонічна строфічна форма французького сонета (два катрени та два терцети: 4+4+3+3) із чіткою структурою римування в октаві (abba abba, із перехресними чоловічими й жіночими римами) та дистихо-тернарним переходом у секстеті (ccd eed). Звукова організація позначена контрастом: світла, відкрита алітерація плавних [р], [л], [с] у зачині змінюється глухими вибуховими й шиплячими звуками [ґ], [к], [б], [св], [рй], які фонетично відтворюють шум технократичного хаосу та вульгарне запустіння («гудки горлаті», «скніє», «сварах», «цупкий, глухий бур'ян»).
Образна система твору вибудувана на різкому часопросторовому антитетичному зіставленні двох світів: патріархально-шляхетного віку Просвітництва та радянського індустріалізовано-провінційного животіння. Образ «старого в шовковім халаті» (алюзія на Івана Котляревського в його садибі на Івановій горі) випромінює спокій, мудрість і творче споглядання («в далину глядів з округлих гір»). Протилежний полюс репрезентований агресивними атрибутами модернізації («мчать паротяги, і гудки горлаті») та безликим міщанським натовпом, що скніє в сварках і духовному сні.
Символіка «цупкого, глухого бур'яну» сягає архетипних біблійних та романтичних образів спустошення й занепаду культури. «Бур'ян» у Зерова — це метафора провінціалізму, обивательства та більшовицької люмпенізації, яка витісняє високу духовність. Кульмінаційний сарказм фіналу («Шанує смітником Іванового гаю») оголює трагічну десакралізацію образу класика: нащадки, покликані шанувати батька нової літератури («кращого із громадян»), перетворили колиску українського відродження на буквальний та метафоричний смітник.
Філософський підтекст сонета розкриває трагедію неокласичного гуманізму, кинутого у вир антикультурної епохи. Зеров протиставляє тривкість естетичного канону минущості агресивного побуту, водночас залишаючи тривожне запитання про долю національної пам'яті в суспільстві, яке втратило зв'язок зі своїми першоджерелами.
Теми: історична пам'ять і безпам'ятство · образ Івана Котляревського · неокласицизм і культ класики · сатира на міщанство та обивательство · культурна спадщина Полтави · десакралізація національних святинь