Високо гребінь свій підносить Ета
По-над зелені килими долин
Кентавр творить — і сім очеретин
І тонкий звук виказують поета.
І спів його, мов тиховода Лета…
Його побожно п'ють Орфей і Лін,
І горя людського гіркий полин
Вмить перетворений на мед Гімета.
Давно забувши рідний свій табун,
Він звик до лікарства і лірних струн,
До людських слів і Фебового лавра;
Настроєний на мусикійський тон,
Він переміг звірячу хіть кентавра,
Друг смертних і богів, кентавр Хірон.
Філософський апогей неокласичної естетики, що оспівує перемогу розуму, гармонії та творчого логосу над дикою стихією плоті й тваринним хаосом.
Твір належить до корпусу антологічної лірики Миколи Зерова, в якій античний міф постає не декоративним запозиченням, а універсальною матрицею для осмислення призначення культури та інтелектуального порятунку людини посеред історичних бур зламу 1920-х років.
Для Зерова міфологічний образ кентавра Хірона був винятково близьким: на відміну від своїх диких і брутальних побратимів, Хірон уособлював мудрого вчителя героїв (Ахілла, Ясона, Асклепія), наставника мистецтв і цілителя, що резонувало з власною просвітницькою та наставницькою місією Зерова серед українських неокласиків.
Канонічний сонет італійського типу, написаний вишуканим п'ятистопним ямбом із пірихіями, що надають звучанню урочистості та пластичної рівноваги. Схема римування катренів: abba abba, терцетів: ccd ede (з характерною для Зерова симетрією чергування чоловічих та жіночих клаузул).
Ритмомелодика підпорядкована ідеї «мусикійського ладу»: плавна звукописна тканина, продумане використання алітерацій сонорних приголосних ([л], [р], [н]) створює ефект спокійного, величного плину мови, що наслідує музику античної ліри.
Центральна колізія сонета розгортається між двома іпостасями кентавра: нижчою, табунною зоологічною стихією та вищою, аполлонічною сутністю творця. Поет показує грандіозну внутрішню еволюцію духу: забувши первісний табун, Хірон долучається до «лікарства і лірних струн», вивищуючись над природою через пізнання культури.
Символічний перехід від «гіркого полину людського горя» до «меду Гімета» метафорично окреслює завдання мистецтва як катарсису й преображення страждання у вічну красу. Побожне слухання співу Хірона Орфеєм і Ліном утверджує спадкоємність великої поетичної традиції та священний статус слова, здатного приборкати хаос буття.
Фінальний акорд — подолання «звірячої хіті кентавра» в ім'я «Фебового лавра» — звучить як маніфест гуманізму та тріумфу духовної дисципліни. Хірон стає медіатором між небом і землею, «другом смертних і богів», уособлюючи ідеал неокласичної рівноваги, де чуттєва пристрасть очищена й ушляхетнена творчим логосом.
Теми: античний міф · культура проти хаосу · аполлонічне начало · покликання поета і наставника · перемога духу над інстинктом · гармонія форми