Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов…
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі — мов бліда примара.
Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах — відблиск молодого жару.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче "ставляти курінь",
Над творами культурників п’яніє;
І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.
11.05.1926
Апологія невтомного культурницького чину Пантелеймона Куліша як пристрасного європеїзатора України, чий інтелектуальний фанатизм долає старість, зневіру і саму смерть.
Сонет постав у травні 1926 року — у період розпалу літературної дискусії 1925–1928 років, розпочатої Миколою Хвильовим. Гасла Хвильового («Геть від Москви!», «Дайош Європу!», орієнтація на «психологічну Європу») знаходили пряму інтелектуальну паралель у неокласичному світогляді Зерова, для якого постать Пантелеймона Куліша була ключовим прецедентом українського західництва ХІХ століття.
Зеров звернувся до Куліша не випадково: саме у 1920-х роках неокласик ґрунтовно вивчав літературну спадщину діяча, готував до друку його твори та присвятив йому низку наукових праць. Образ спаленої і відбудованої Мотронівки (хутора Куліша Ганнина Пустинь) стає тут метафорою відродження української високої культури з попелищ колоніального провінціалізму й катастроф доби Руїни.
Твір також відсилає до біографічного факту відходу соратників Кирило-Мефодіївського братства та петербурзького кола: Тарас Шевченко, Микола Костомаров, поет Павло Грабовський і ректор Петро Плетньов давно спочили, лишивши Куліша самотнім титаном культури, який буквально до останнього подиху продовжував перекладати Біблію та Шекспіра.
Канонічний французький сонет, написаний п'ятистопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає фразі карбованої пластичності й водночас риторичної наснаженості.
Схема римування: abba abba ccd ede. Класична клаузульна симетрія (охоплююче римування в катренах із чергуванням жіночих і чоловічих рим) підкреслює неокласичну вимогливість до суворої рівноваги форми та семантичної завершеності кожної строфи.
Перший катрен будується на елегійному контрасті між минулим і теперішнім: некрополь сподвижників («Давно в труні Тарас і Костомара...») увиразнює трагічну самотність уцілілого культурника, чиє життя добігає кінця на тлі згасання цілої епохи. Проте другий катрен різко змінює регістр через енергійний протиставний сполучник «Та він працює», вводячи архетип Фенікса — символ невмирущості творчого начала.
Терцети фокусують ідеологічну програму: Кулішеве прагнення «в Європі ставляти курінь» цитує його власні листи й поеми, трансформуючись у Зерова на імператив подолання малоросійської інертності («боре тупість і муругу лінь»). Образ культурника, який п'яніє не від вина, а від світової думки, прямо полемізував із народницьким хуторянством та пролетарською вульгаризацією творчості.
Кульмінаційний пуант сонета («І навіть в смертних муках агонії / В повітрі пише ще його рука») фіксує містично-трагічний апофеоз письменницького обов'язку: письмо трактується як сакральний онтологічний акт, здатний долати фізичний розпад і небуття, стверджуючи вічність Слова.
Теми: Пантелеймон Куліш · європеїзм · чин і праця · культуроцентризм · пам'ять і спадкоємність · неокласицизм